Розділ 17 «Дихати нею»

Арсен

Не маю слів. Я просто втратив дар мови, побачивши в своєму ліжку Єву разом з Віктором. Схоже, вона навіть оголена. Аж перед очима почорніло від гніву.

— М-м-м, — сонно мугикає Віктор, — ох і нічка. Доброго ранку, — сідає, кинувши на мене погляд. — Жива? — питає в Єви. Вона мовчить, дивиться в стелю, притискаючи до себе ковдру. А в мені така лють бурлить, що аж самому моторошно. Хочеться вхопити Віктора за горлянку і скрутити йому шию. — Я проспав, — проходить повз мене в коридор.

Йду за ним, зачинивши двері.  

— Арсене, — опинившись на кухні, розвертається до мене обличчям.

— Ти охрінів? — напираю на нього.

— Та охолонь, — штовхає мене. — Взагалі збожеволів? Напилася вона, а я привіз сюди.

— І поклав біля себе. Яка допомога, — стискаю кулаки.

— Не кип’ятись, — відступає на крок. — Ти — найрозумніша людина, яку я коли-небудь знав, але не тоді, коли поряд вона. Дурієш. Втрачаєш розум від ревнощів. А нагадай мені, чому ми тут? Ти ж ніби мстити зібрався?

— Не горлай, — шикаю роздратовано.

— Сам собі мстиш, бо не можеш з нею поговорити нормально. Придивись. Все не так, як здається.

— Про що ти?

— Як гадаєш, чому вона тут?

— Точно не мене шукала.

— Ні, не тебе. Та дещо все-таки шукала? Спокій.

— Поясни, — намагаюся взяти себе в руки, але виходить погано. — Чому ти розлігся біля неї?

— Бо збирався рано їхати, треба було відпочити. Це не те, що має тебе хвилювати, я тобі не конкурент. Учора підвозив її до подруги, не встиг повернутися, бо вечеряв неподалік в ресторані. Вони так наклюкалися, що одна заснула, а Єва була занадто говіркою. Вона випадково мене набрала, я запропонував підвезти. І на питання стосовно адреси, вона просила подалі від матері та нареченого. Ти десь бачив таку наречену, яка перед весіллям не хотіла б побачити коханого, а?

— Може, посварилися? — хмикаю.

— Там щось інше. Не хоче вона заміж. У мене навіть сумнівів в цьому немає. А у тебе є тиждень, навіть трішки менше часу, щоб розібратися. Я в душ і додому, — він виходить, а мені доводиться постояти кілька хвилин, щоб привести в норму емоції.

Коли заходжу до спальні, Єва сидить на застеленому ліжку, обпершись на узголів’я. Вже одягнена у бежеві штани та майку. Чорний піджак валяється на підлозі. Мабуть, гарно вона вчора набралася. В грудях щемить. Коли вона така беззахисна, ще й на моїй території… Це дуже важко контролювати. Шалено тягне бути ближче, доторкнутися, відчути її тепло. Іноді настільки тягне, що навіть її зрада не має значення. Це лякає, бо в такі моменти я себе погано контролюю.

— Вже пробралася і сюди. Ти знущаєшся з мене? — розлючено злітає з вуст.

— Не можу тобі відповісти, — заплющує очі.

— Погано?

— Перед очима все крутиться, — відповідає тихо.

— Зараз, — йду на кухню, щоб взяти пігулку й склянку води. Ставлю на тумбочку і чекаю поки вип’є. — Полеж, за кілька хвилин стане краще, — попри бажання поговорити, залишаю її саму.

Віктора застаю вже в коридорі. Він усміхається сам до себе, хитаючи головою. Знаю, що він про мене думає і навіть не сперечаюся. Я справді божеволію від ревнощів, але не маю на неї жодного права.

— Я погнав. Хочеш дам пораду?

— Спробую обійтися, — тисну йому руку.

— Поговори з Євою, бо інакше біля неї засинатиме законний чоловік, і тоді ти точно не зможеш нічого зробити, — підхопивши сумку, виходить з квартири, а я сідаю на кухні, допоки не починаю дрімати після довгої дороги.

Зі спальні не доноситься жодних звуків. На моє здивування, Єва не намагалася піти. Відчинивши двері, бачу, що вона спить. Тихо підходжу й сідаю на ліжко. Не реагує. Від бажання торкнутися її аж ламає. Хочеться нею дихати. Чути швидкий стукіт серця і знати, що це через мене воно так хвилюється. Лягаю і кілька хвилин просто лежу на спині, дивлячись у стелю. Вигадую купу аргументів не робити цього, але програю. Перевернувшись на бік, обіймаю Єву і на повні груди вдихаю аромат її волосся.

І світ завмирає…

Стає так легко на душі, тепло, бентежно. Вона спить, а хотілося б, щоб просто мовчала, бо теж хотіла цих обіймів. Заплющую очі і, дихаючи нею, дуже швидко провалююся в сон. Нічого не чую. Не турбують жодні звуки, ніби сплю вперше за цей довгий, виснажливий рік. Розплющити очі змушує шарудіння поряд. Одразу ловлю розгублений погляд медово-зелених очей перед собою.

— Ой, — шепоче налякано. — Мені вже час, — доводиться розтиснути обійми, бо вона встає. Забирає піджак з підлоги й швидко прямує на вихід.

— Єво, — йду за нею.

— Маю бігти. Мене, мабуть, шукають.

— Гліб? — дратуюся.

— Яка різниця, хто? — швидко взувається. Нервує, це видно по її хаотичних рухах. — Я не хотіла до тебе приїжджати, це сталося випадково.

— Єво, — беру її за руку, розвернувши до себе обличчям.

— Пусти, — лякається, але руку не вириває.

— Зараз, — миттю притягую до себе, обійнявши за тонку талію.

Така тендітна. Кришталева.

Її вуста розтулені, очі розширені. Не дихає. А в мене так гучно калатає серце, що теж не можу вдихнути. Нахилившись, ловлю її тихе зітхання, а тоді обпікаю свої губи полум’ям від поцілунку. Це відчуття неможливо зрівняти з якимось іншим. Це довершений душевний стан. Її губи м’які та слухняні. Відкриваю їх назустріч. Торкаюся язиком її язика, поглибивши поцілунок. Згадую, який це кайф — цілувати Єву. Втрачаю контроль. Стискаю її міцніше, розпалившись від бажання. Зминаю вуста, підкорившись внутрішньому пориву випити її до дна. Полонити. Забрати собі.

— М-м, — впирається долонями в мої плечі, змусивши послабити обійми. — Арсене, — розриває поцілунок. — Ти багато собі дозволяєш, — ковтає слова, приклавши пальці до солодких губ.

— Мені потрібно було це відчути, — сам важко дихаю.

— Що відчути? — виплутується з моїх обіймів.

— Ти хочеш мене.

— Дурниці. Я майже заміжня, — обурюється. — Просто… Ти застав мене зненацька.