Розділ 16 «Дівич-вечір»

Вероніка

В настіж відчинене вікно залітають мілкі прохолодні краплі. Пахне дощем, літом, мокрим асфальтом і… розчаруванням. Останнє аж ніяк не підходить до такого чудового літнього букета. Час летить, ніби сказився. Кожного ранку, прокидаючись, я мрію, щоб день тягнувся неприпустимо довго, але він безжально сміється наді мною, пролітаючи за одну коротку мить. Безвідривно дивлюся, як вітер гне дерева. Гнівається. Жбурляє дощем в перехожих, а мені хочеться вийти на вулицю, розставити руки і кілька хвилин постояти. Без думок та внутрішнього картання.

Не розвертаюся, коли у двері лунає стукіт. Ще трішки. Ще одна мить споглядання свободи.

— Додому не збираєшся? — голос Віті дарує полегшення. Я думала, що це Гліб.

— Зараз викличу таксі, я сьогодні без авто, — відповідаю тихо.

— Можу підвезти, якщо твій наречений не проти.

— У нього поки немає таких прав, — розвертаюся до нього обличчям.

— Якщо я правильно зрозумів, у вас на носі весілля?

— Так, — відводжу очі.

— Тоді вітаю заздалегідь, бо завтра вже їду.

— Чому так швидко? — лякаюся. — Я думала, Арсен не повернеться до…

— Твого весілля? Я не можу вирішувати за нього, це він власник. І, якщо чесно, хочу додому.

— Розумію. Рада була з тобою зустрітися.

— Я теж. Підвезти?

— Так, — усміхаюся йому, — але не додому. До подруги. У нас сьогодні дівич-вечір.

Насправді ми просто вирішили зустрітися, але матері я сказала, що Аліса влаштовує мені вечірку. Вітя відвозить мене до її будинку, я купую вино в магазині неподалік і підіймаюся.

— Лялечко! — вигукує радісно Аліса, відчинивши двері, — а ось і ти.

— Що це на тобі? — попри важкість у грудях, її вбрання викликає сміх.

— У нас дівич-вечір, чи як? — ліпить мені на голову маленьку фату на шпильці. Забирає пакет і прямує на кухню. — Маємо святкувати, бо хтозна, коли ще зберемося.

— Коли захочемо, — бурчу, знімаючи взуття.

— Не тіш себе ілюзіями. Маніпулятор хвостиком за тобою ходитиме.

— Не нагадуй сьогодні про нього.

— Мабуть, вже навіть шнурки попрасував, так готується тебе полонити. І не тільки тебе. Мамця досі не зрозуміла, що воно гидке, бридке і до найбільшого нахабства у світі корисливе?

— Не нагадуй сьогодні, — повторюю своє прохання.

— Забороняю сумувати. Як-не-як, а ти виходиш заміж. Маю надію, що не востаннє, але все одно маємо гідно провести тебе в полон, — ставить переді мною келих з вином. — Я навіть келихи купила для такої визначної події.

— Ти дуже турботлива, — підіймаю свій келих, салютую й роблю великий ковток.

— Нап’ємося?

— Може, хоч тоді вдасться нормально заснути, — ще раз відпиваю. — В понеділок приїде Арсен.

— А-а-а, — сідає навпроти. — Запросиш його на весілля?

— Алісо… Звісно, ні.

— А що? Ви ж партнери. І нічого більше, правда?

— Так, нічого, — відповідаю впевнено.

— То й не треба думати про нього. Нічого особливого, простий мужик. Таких тисячі. А от Гліб… М-м-м, — хитає головою, — прямо перлинка. За тебе, — підіймає келих. — Ніко, у будь-якій халепі, негараздах, проблемах та бідах я завжди допоможу. Просто знай це і дзвони, коли потрібно, — говорить серйозно.

— Дякую, що ти з’явилася у моєму житті, інакше я не витримала б.

— А любителька облизувати чужих бандитів? Ви ж подруги.

— Сьогодні ти вирішила рознести мене в пух і прах?

— Все, мовчу. Скучила, не було кому побубоніти, — робить кілька ковтків вина. — Закуски, — підсуває до мене тарілку з сиром.

— Не хочеться, — знову відпиваю вино.

Після випитої пляшки, Аліса пропонує запити холодним шампанським. Сама відкорковує його і говорить тост. Добрий і милий, викликавши сльози на очах. Після шампанського починає крутитися голова, але так добре враз стало. Проблеми та важкість у грудях відійшли на другий план. Захотілося усміхатися. Я згадала, що мені двадцять років, а не сорок. І я студентка, в якої зараз офіційні канікули.

— Ох, Аліско, мені так класно з тобою.

— Мені теж. Раніше я сиділа б у кімнаті гуртожитку й спілкувалася з тарганами, бо всі нормальні люди роз’їхалися по родичах. Але мені трапилася ти. Безстрашна, добра та співчутлива, відчайдушна і дуже сильна. Я не така. Беру приклад і сподіваюся, що ми з тобою подруги назавжди.

— Назавжди, — розчулююся від її слів.

— Не реви, — шикає, ляпнувши долонею по столу. — Пий, — перехиляє в себе залишки шампанського й наливає ще.

— У мене перед очима дві тебе, — сміюся.

— Гарних людей багато не буває, — весело гигоче. — Так. У клуб їдемо?

— Ой, — кривлюся. — Хоча…

— Ага, маніпю… мапі… Блін. Ма-ні-пу-ля-тор, не пустить.

— Їдемо! — кажу впевнено, але встаю геть не впевнено. — Мене хитає.

— Запий, — подає мені келих. — То від спеки.

— Алісо, — починаю голосно сміятися. — Про кращий дівич-вечір я й мріяти не могла. Дякую, — міцно її обіймаю.

— Дзвони в таксі, я одягнуся, — зникає в кімнаті.

Розблокувавши телефон, сідаю на пуфик, щоб взутися. Пізно помічаю, що випадково щось наклацала, він сам дзвонить комусь.

— Ой! — вигукую, швидко вимкнувши. З жахом розумію, що це номер Віті, він дзвонив мені сьогодні стосовно документів. Вимкнулася пізно, він одразу передзвонює.

— Віть, я помилилася. Збиралася викликати таксі, але телефон сам тебе набрав.

— Та нічого. А ти досі у подруги?

— Наполовину.

— Це як?

— Збираємося в клуб. У нас сьогодні свято свободи.

— І через це ти набралася?

— Ага, скоро стану полонянкою, але ще тиждень можу радіти життю. Ну, не дуже виходить, правда.

— Підвезти вас до клубу? Я досі неподалік.

— О! чудова ідея, — мене понесло по повній. — Чекай, — відклавши телефон йду до кімнати. — Алісо, — зупиняюся на порозі й починаю сміятися. — Алісо, — підходжу, щоб потормошити її за плече.