Розділ 15 «Віктор»

Вероніка

— Якщо ти вперлася і не хочеш міняти сукню, тоді можна подивитися нові туфлі до неї. І я б поміняла заплановану зачіску, такі вже не роблять. Щось легке, можливо з квітами. Ніко, що скажеш?

— Е-м-м, я не знаю, — роблю ковток охололого чаю. — Втомилася, хочу лягти, — забираю з собою чашку. 

— Ми майже не говоримо про весілля, а час йде.

— Довіряю тобі в усіх приготуваннях. Спитай у Гліба, він охоче допоможе. Навіть сукню нову вибере.

— Доню, не хочеш поділитися тим, що тебе турбує?

— А тобі це дійсно цікаво? — зупиняюся на порозі.

— Звісно, — дивується.

— Нам потрібен інвестор, щоб не продавати мою частину. Я збираюся звернутися до татових знайомих, але поняття не маю, як з ними говорити, щоб звучало переконливо. У мене немає потрібного досвіду.

— Наскільки все погано? — запитує серйозно.

— Мені здається, гірше бути не може, — знизую плечима.

— Гліб казав, що справа зрушила з місця. Тільки от йому не подобається партнер, але його вибрав тато, тому я не можу погодитися з Глібом. Вибору тата я завжди беззаперечно довіряла.

— Він розумний, цілеспрямований, чудовий бізнесмен, але не друг нам, — виходжу з вітальні і за кілька хвилин вже лягаю спати.

Втомилася до мух перед очима. Голова болить, в грудях ниє. Я ще не відійшла від ранкової розмови з Христиною і досі відчуваю на собі погляд Арсена. На етапі розлучення… Бреше чи каже правду? Хочу, але не вірю. Все так загрузло у брехні, що немає сил шукати серед неї правду. Іноді мені здається, що я повна наснаги та бажання працювати, а іноді… У такий день, як сьогоднішній, не хочеться нічого. Хіба що… Ні, про це навіть думати не можна. Заборонено. Коли мені кепсько, я дозволяю собі прочинити двері у минуле і згадати, як засинала у його руках. Тоді я ще не знала про брехню. Тоді все здавалося ідеальним. Досконалим. І так тепло було, як ніколи і ні з ким.

Вранці встигаю втекти на роботу допоки прокинеться мама і почне свої розмови про весілля. Я розумію, що вона так рятується від особистих думок, але більше не витримую.

Від Світлани дізнаюся, що Арсена сьогодні не буде. І якби Гліб не вийшов, у мене був би цілком спокійний день. Доводиться обговорювати з ним можливий кредит, а ще весілля, яке наближається з неймовірною швидкістю. Я не готова, але більше не зможу перенести дату. У мене зараз є два виходи: продати бізнес чи вийти за Гліба і спробувати все врятувати. Я пообіцяла собі, що втримаю татову справу на плаву, але останнім часом все більше схиляюся до першого варіанту. Мабуть, не готова жертвувати собою.

Коли стукають у двері, стріляє думка, що Гліб нарешті почув мої вимоги, але здивовано застигаю на місці, збираючись сісти в крісло.  

— Добрий вечір, Вероніко, — вітається Віктор, поки я дивлюся на нього, як на привида. Він зовсім не змінився, лише зачіска трішки інша.  

— Кхм, привіт, — відповідаю розгублено.

— Я займу кабінет Арсена, завтра зранку буду на робочому місці.

— Гаразд. Вітю, — зупиняю, коли збирається зачинити двері. — Рада тебе бачити. Не знаю, що ще сказати.

— А нічого і не скажеш. Ситуація не з приємних. Прийми мої співчуття, — зітхає. — Як ти взагалі?

— Ну, — емоції беруть гору, очі враз наливаються слізьми. Крім Аліси, ніхто більше не ставить таких питань.

— Єв… Вероніко, — робить до мене кілька кроків.

— Ох, — не витримую, просто беру й обіймаю його, — все погано.

— Єво, — пригортає мене до себе, дозволяючи мені поплакати. — Чим допомогти?

— Ти не зможеш, і не погодишся, — відсторонююся, витираючи очі. — Бос тобою маніпулює?

— Я сам погодився, у нього з’явилися якісь справи вдома.

— Хоч трохи спокою, — зітхаю.

— Романович буянить?

— Достатньо того, що він тут.

— Хочеш пораду?

— Не кричати, бо він цього не любить? — згадую одну з наших перших розмов у будинку Арсена.

— Поговори з ним відверто. Про все. Навіть якщо ти винна, просто скажи усе чесно.

— Я винна?

— Є… Ніко, я лише можу порадити, а вирішувати тобі. Ти й сама знаєш Арсена. Найбільше він не любить брехні. Навіть якщо вона маленька.

— А я терпіти не можу зрадників. І як нам бути?

— Розбирайтеся самі. Я свою роботу виконаю і поїду.

— Ти надовго? — питаю з надією. Все-таки з Віктором мені буде легше працювати.

— Десь на тиждень-два, якщо Арсен не передумає.

— Тобі не набридло постійно слухатися його?

— Слухатися? — дивується. — Я на нього працюю. З сімнадцяти років. А ще він мій друг.

— Ти з ним, бо відчуваєш вдячність. Піти ніколи не кортіло?

— Навіть думок не було. Пропоную не підіймати тему Арсена та ваших стосунків, щоб не конфліктувати між собою.

— А хіба ж є вибір? — зітхаю. — Як там Еліна? Для неї я теж персона нон грата?

— Якби ж все було так просто. Про Елю теж не говоримо. Може, покажеш мені місце, де можна смачно поїсти і не підіймати заборонених тем? Я тільки з дороги.

— Я ж кажу, що він не жаліє вас, — бурчу, зітхнувши.

Ми разом їдемо до ресторану і вечеряємо. Розмова не клеїться, бо ми, по суті, абсолютно чужі люди. Колись бачилися, розмовляли, але тоді я була іншою людиною. Ми представники різних сторін. Маємо ворогувати, але спокійно вечеряти виходить краще. Віктор розповідає, де буде жити впродовж цього тижня і так я дізнаюся адресу Арсена. Питає мене про робочі плани. Має приязний вигляд. Не такий, як у його боса. Потім роз’їжджаємося в різні боки до завтра. Мені хотілося б дещо в нього спитати, але не наважилася. Навіщо, коли все в минулому? Цілий рік втік від мене, а я так нічого й не зрозуміла, тепер маю протистояти силі та гніву Арсена, а я досі не зібралася. І, мабуть, не зберуся…

Вечір проводжу у кімнаті, уникаючи мами. Гірко від цього, але не можу інакше. Якщо вона ще раз заговорить про сукню, квіти чи декор столиків, я вибухну. Коли лунає дзвінок, навіть не підіймаю голови, розмовляти бажання немає. Але він повторюється, дратуючи. Номер незнайомий, що штовхає на різні думки. Знову якийсь привіт з минулого?