Розділ 14 «Листівки»

Арсен

Не збирався їхати до офісу. Тримався. Навіть повернув в інший бік, а тоді піддався бажанню дещо уточнити. Краще б її не було на місці. Я побісився б і поїхав додому, але ні. Вона тут. Підіймає на мене налякані очі і мовчить. Нервує. Важко триматися, коли в грудях вирують емоції, але я сідаю навпроти, спрямувавши не неї погляд.

— Отже, я одружений? — питаю тихо. Минулого разу я не витримав і проявив слабкість у розмові, зараз не маю права.

— Що? — перепитує, розгубившись.

— Ти сказала подрузі, що я одружений. Чому?

— Бо це правда, — в медово-зелених очах спалахує гнів.

— Тобто? — дивуюся. Не пригадую, щоб ми про це говорили.

— Забув, що вдома чекає дружина? Таня, правильно?

— Звідки ти знаєш про Таню? — напружуюся. В голові враз закрутилися всі коліщатка, але пам’ять не підкидає жодного спогаду. Я не говорив їй про Таню.

— Добрі люди сказали. А що? Це неправда? Я не те подумала?

— Хто тобі сказав? — встаю, обпершись долонями об поверхню столу. — І коли?

— Зараз це точно неважливо, — відводить очі.

— Еля? — починаю закипати.

— Еля лише підтвердила, сказала не вона, — відповідає неохоче.

— Еля підтвердила? — перепитую недовірливо. — А те, що я був в процесі розлучення на той момент вона не сказала?

— А яка різниця? — теж встає. — Мені було достатньо того, що ти не сказав. А Христя переживе. Повір, для неї це не так важливо.

— Повірити тобі? Ти серйозно? — з моїх губ зривається короткий сміх. Яка ж вона підла. І гарна до мурах по тілу.

— Навіщо прийшов? Робочий час скінчився. Поспіши, Христя з радістю прийме назад.

— Хто тобі сказав, що я був одруженим? — стримуватися дедалі важче. Її впертість доводить до нервового смикання ока.

— Я бачила ксерокопію свідоцтва про шлюб.

— Де? Тобі Еля показала? Навіщо? — в голові каша з питань. А звідки воно у Елі? Я шокований цією новиною, навіть слів немає.

— У відділку, в той день, — видихає тихо.

— Нічого не розумію.

— Зате я все чітко бачу. Мені вже час, — хапає свою сумку.

— Сядь, — витримка закінчилася. Вона лякається, а я одразу шкодую. Ненавиджу, але коли Єва дивиться на мене такими наляканими очима, в мені щось клацає. Агресія міняється на інше відчуття, яке намагаюсь активно прогнати.

— Я не хочу з тобою розмовляти, — випалює ображено, але з місця не рухається.

— Як ти там казала? Заберу у тебе все? Що ти мала на увазі?

— Це ти написав, не я.

— Де написав? — у мене зараз мізки закиплять. Хоч бери й катуй її.

— У листівці, яка була в квітах.

— Яких квітах? — починаю ходити кабінетом. — Ти все це на ходу вигадуєш?

— Чорних трояндах. Я отримала їх двічі: в день заручин і смерті батька.

— І? Я тут до чого?

— Хіба не ти їх надіслав?

— Єво… В які ігри ти граєш і навіщо? — видихаю нервово. Невже вона думає, що я знову поведуся на брехню?

— З тобою точно ні в які, але якщо ти будеш далі руйнувати моє життя — мовчати не буду.

— І як тобі це допоможе?

Не відповідає. Дивиться в стіл, лише часто дихає, що говорить про гнів та роздратування.

— Покажи мені ті листівки.

— Я невпевнена, що вони збереглися.

— Тоді твої слова ніяк не доведені. Вигадка.

— Я пошукаю вдома.

— Поїхали, — дістаю ключ з кишені штанів. — Пошукаєш.

— Що це дасть? Ти й так усе чудово знаєш.

— Я не надсилав тобі квіти. Жодного разу. Тим паче на заручини і в день смерті батька. Здивована? — бачу це по її очах. — Я теж. Поїхали, — першим виходжу з кабінету.

На вулиці підпалюю цигарку і встигаю випалити всю, поки вона виходить. На мить зупиняється біля мене, а тоді сідає в своє авто. Їду за нею, дратуючись. Міг просто йти до своєї мети, а я починаю пхати носа, куди не слід. Ведуся на жіночі слова, як вже було колись. Мабуть, мало боліло, якщо знову стаю на ту саму стежку.

Паркуюся біля паркану, коли Єва заїжджає у двір. Виходжу й знову палю. Останнім часом я дуже багато палю, і взяти себе в руки поки не виходить. Можна сказати, це моє єдине заспокійливе наразі. Я навіть інтимного життя не маю нормального. Тим паче тут, де є вона. В Києві вона згадувалася рідше, а тут на кожному кроці. Я просто знаю, що вона тут живе, і дах зносить разом з головою. Ніхто і ніщо не допомагає не думати. Особливо, коли бачу її, чую голос, відчуваю аромат… Думав, Христина розбавить мій пригнічений настрій своєю компанією, але її порожня балаканина тільки додала нервів. А ще вона надто доступна, навіть не цікаво стало заходити далі поцілунку. Та й сам він був звичайним, без емоцій та яскравих відчуттів. Прісним.

Єва виходить з двору хвилин через десять, у руці справді щось тримає. Невже сама написала, щоб не виглядати брехухою?

— Ось, — простягає мені дві чорні картонні листівки. На одній слово в слово написане те, що вона вже кілька разів промовляла, на іншій взагалі якийсь рахунок. Красивим шрифтом, золотистим кольором. Так роблять у квіткових крамницях. Дивні слова, якщо чесно.

— Були лише квіти? — дивлюся на неї.

— Чорні троянди у круглій коробці. Вишуканий подарунок.

— Чому ти вирішила, що це я? Підпису немає.

— Мене називають Євою.

— А ти більше ні перед ким не представлялася цим іменем? Лише мені пощастило?

— Ні. Це все? Я піду.

— Не хочеш провести розслідування? — кручу в пальцях чорні паперові клаптики. Я здивований.

— Знаєш чого я хочу найбільше? — дивиться мені у вічі. — Щоб тебе не було у моєму житті, але ж ти не поїдеш. Не довів справу до кінця.

— Не поїду. Звикай, — дратуюся. — Я в ньому надовго. Готуйся морально і матеріально. Наскільки мені відомо, інвестора ти не знайшла, а час спливає, — віддаю їй папірці й сідаю в авто.

Від’їжджаю одразу, не дозволивши собі глянути на Є… Вероніку. У неї красиве ім’я. Але не її. Вона Єва. Іноді навіть та сама. Особливо коли дивиться мені у вічі, шукаючи в них відповідей. Але не можна забувати, навіщо я тут. Хоча було б непогано змотатися додому, подивитися у вічі Елі і поставити кілька цікавих питань.