Розділ 13 «Одружений»

Вероніка

Напружені вихідні не минули марно, у мене хоча б коліна не трясуться, коли під’їжджаю до офісу. Правда, кілька хвилин потрібно, щоб налаштуватися на робочий процес, але початок вдосконаленню нервової системи покладено. Краще вже в офісі з ворогом, ніж вдома з мамою, яка постійно говорить про Гліба та наше весілля.

Всередині тиша й спокій. Спершу навіть здається, що все по-старому. З кабінету зараз вийде батько і спитає, чому я приїхала. Але цього, на жаль, більше не станеться ніколи. Випиваю каву, сідаю за роботу і майже половину дня перебуваю у відносному спокої. Гліба сьогодні немає, Арсен мене не зачіпає, я навіть невпевнена, що він на робочому місці.

Гучний стукіт у двері змушує напружитися. Коли зазирає Христя, я подумки видихаю, що це не Арсен і одночасно обурююся, бо вона знову приперлася в робочий час.

— Ніко-о-о, — зачинивши двері, притуляється до них спиною. — Я пропала, — широко всміхається. Має такий дурнуватий вираз обличчя, ніби отримала щось дуже бажане.

— Черговий подарунок від Мишка? — роблю припущення, щоб не мовчати. Навіть обдивляюся її, чи немає на руках, чи шиї якоїсь нової прикраси.

— Забудь про нього, він вже вільний, — сідає на стілець. — Я причарована Арсеном, — штрикає в серце черговою усмішкою. — По вуха-а-а, — протягує щасливо.

— І прийшла мені про це розповісти? — спокійно реагувати не виходить.

— Ну, не Світлані ж. Ти моя ліпша подруга. Не цікаво?

— Просто часу мало, треба працювати, — відводжу очі. — Розказуй.

— Офігенний він чоловік. А до всього ще й заможний. Не Мишко.

— Угу, — просто киваю, дивлячись у стіл.

— Так от, ти ж знаєш, яка я уважна, все запам’ятовую, щоб потім використати на свою користь.

— Уважна тільки тоді, коли тебе щось цікавить.

— Він мене цікавить. Та я вся палаю, так цікавить. Отже, коли ми пили каву, я ненароком випитала, як він звик проводити час, де буває. Думаю, ти помітила, що Арсен у гарній фізичній формі?

— Це важко не помітити, — бурчу похнюплено. Я вже й так зрозуміла, до чого вона веде.

— Спитав мене про хороші спортивні зали в місті. Я назвала кілька, а вчора сама їх відвідала. Часу це зайняло достатньо, але не дарма я це робила. Ой, не дарма, — видихає задоволено. — Ми випадково, — показує пальцями лапки, — зустрілися. Поки він займався, я вмивалася слиною, а тоді ми пили каву і… — чекає, що почну вгадувати.

— Розмовляли? — мені так гірко всередині, що й говорити не хочеться.

— Ти взагалі без фантазії. Цілувалися. В його авто. Я так скаржилася на спеку, що він благородно вирішив мене підвезти. Ніко, я зависла на ньому.

— На жаль, не маю більше часу, — підводжусь з крісла. — Рада за тебе, але маю бігти у справі.

— Ну завжди ти так. Коли справа дійшла до головного, маєш кудись бігти.

— Головного? — зупиняюся. — Було продовження? — сама не розумію, чи хочу знати відповідь. Боляче. Я навіть не думала, що так пектиме в грудях. Там же має бути ненависть. Де вона, коли конче потрібна?

— Буде, і дуже скоро. Він гарячий чоловік, це зрозуміло з першого погляду.

— І одружений, — ляпаю розгнівано. Дивую Христю і саму себе. — У нього в Києві дружина.

— Та ти що?! — вигукує шоковано. Соромно зізнатися, що я відчуваю внутрішню насолоду, дивлячись на її обличчя. — І діти є?

— Швидше за все, — знизую плечима. Хочеться усміхнутися і одночасно страшно, що я стала такою жорстокою, заздрісною та агресивною.

— Оце нежданчик, — хитає головою. — Блін, я вже стільки планів у голові склала. Доведеться їй посунутися.

— Будеш зваблювати одруженого?

— Не дави. Її тут немає, отже сама винна. Чому не приїхала разом з таким чоловіком? На вірність сподівається? Якась наївна дурепа. Очевидно, що вона йому не підходить. Так, — встає, — він на місці? Піду нагадаю про себе, щоб не крутилися інші.

— Іди, — промовляю, коли за нею зачиняються двері, — а мені кудись подалі звідси потрібно. Бажано назавжди, — кажу сама собі.

Забираю сумку й виходжу на вулицю. Ніколи не допускала думки, що життя вирішить познущатися з мене. Спочатку ледве примусово заміж не видали, тоді нещасливе кохання до одруженого чоловіка, тоді тато, і зараз це… Я змушена дивитися, як моя подруга зваблює того, хто пошрамував мою душу. Слухати розповіді про поцілунки і, я впевнена, будуть ще відверті деталі, коли справа дійде до інтиму. Мушу мовчати і стійко все витримати. Але де взяти сил? Як боротися, коли поняття не маю з чого почати. Як бути байдужою, коли не вмієш? Як жити без підтримки найрідніших?

Час обідній, тому купую собі пляшку води і їду на набережну. Народу майже немає через спеку, але я сідаю в тіні дерева на лавку і проводжу всю обідню перерву, дивлячись на воду. Хотілося б поплакати, але сльози скінчилися. Тільки важкість у грудях, яка постійно нагадує, що моє життя до біса складна річ.

Щоб повернутися до офісу доводиться себе вмовляти. Мої наміри та думки змінюються зі швидкістю світла. Ще вчора була налаштована на розмову з Арсеном, а сьогодні навіть гидко від самої думки про це.

— Вероніко, — підводиться Світлана, коли заходжу, — можна мені піти сьогодні раніше? У сина день народження.

— Звісно, йдіть. Ви могли подзвонити і не чекати мене, — промовляю втомлено, прямуючи до кабінету.

— Насправді я хотіла відпроситися у Арсена Романовича, але він сказав, що ці питання потрібно вирішувати лише з вами.

— Я усе розумію, ви можете піти.

— Дякую. Арсена Романовича на місці немає.

— Куди пішов не сказав? — сварю себе за цікавість, але все одно чекаю її відповіді.

— Він… — губиться. — Пішов з Христиною. Сказав, що буде перед закриттям.

— Зрозуміло. До завтра, — зачиняюся в кабінеті й зі стогоном видихаю повітря.

Він гуляє, але Христині абсолютно все одно, а я досі не можу змиритися з фактом, що перший раз у мене був з одруженим чоловіком. Я йому всю себе віддала, а він лише користувався. Розважався.