Розділ 12 «Олег»

Вероніка

— Не подобається мені це. Дуже не подобається, — бурчить Аліска, чимчикуючи за мною. — Ти чуєш?

— Чую. Не смикай мене, і так нервую.

— Ще б пак, ми взагалі його не знаємо. А все, що ти чула, звучало не дуже приємно.

— Але щось же він хоче сказати, — зупиняюся. — Казав, буде неподалік від фонтану.

— Вихідний. Тут народу тьма. Ти його хоча б пам’ятаєш?

— Лише обличчя в крові.

— Сумніваюся, що він таким прийде, — дивиться на мене з докором. — Ох, Ніко, чому ти така вперта?

— З тебе приклад беру.

— А раптом це підстава? Викрадуть тебе вдруге. Що мені тоді робити?

— Підеш в поліцію. Мені необхідна ця зустріч. Відчуваю.

— Відчуває вона… Я лише голову свою відчуваю, тріщить після наших вчорашніх посиденьок.

— Посидь біля фонтану.

— А пірнути можна? Спека страшна, ніби перед грозою.

— Сумніваюся, що оточення оцінить, — роззираюся навколо.

Як його впізнати, коли я навіть зросту та колір волосся не пам’ятаю? Що вже говорити про обличчя, тоді мені було не до того. Просто придивляюся до всіх чоловіків, які є неподалік. Несподівано мені махає молодик. Він зупинився на доріжці й уважно дивиться навколо, ніби перевіряє чи не привела я когось. Алісі достатньо мого погляду, вона легко киває, а я починаю до нього рух. Я підходжу, а він віддаляється. Боїться. Принаймні мені так здається. Нервую. Після його пропозиції зустрітися, навіть спати не могла, постійно думала про тему нашої розмови. Чому я? Аліска одразу сказала, що я дурепа, якій не вистачає пригод. Обіцяла зачинити мене у себе, щоб не встряла у чергову халепу, але, подумавши, зібралася їхати зі мною в парк. Він сам обирав місце.

— Я далі не піду, — кажу голосно, достатньо віддалившись від Аліси.

Зупиняється. Про щось думає. На підтвердження своїх слів, сідаю на лавку поблизу. В тіні каштана, стає легше. Сонце сьогодні палить нещадно. Хочеться сидіти вдома або хоча б в авто з клімат-контролем. Чоловік підходить й сідає на інший кінець лавки. Має смиканий вигляд. Починаю нервувати. Може, у нього з головою проблеми? Арсен добряче його тоді товк.

— Ти дуже схожа на мою сестру, — говорить тихо.

— Це не новина. Навіщо ти мене покликав? — кидаю на нього погляд. Можу дати йому років тридцять, може трішки менше. Симпатичний, темноволосий, міцної статури.

— Поговорити. Поставити кілька питань. Арсен десь поряд?

— Ні, але він в Дніпрі, — сама не знаю, навіщо кажу про це.  

— Перебрався сюди жити? — дивується, звернувши на мене погляд блакитних очей. Хіба бандити бувають з такими світлими очима?

— Я слухаю тебе, — кажу суворо. Цілий ранок репетирувала свій тон. Хочу говорити так, щоб люди одразу ловили мій настрій, але поки вдається погано. 

— Рік тому ти назвалася Євою, коли дзвонила мені. Це був якийсь план, що звалити все на мене?

— Я так розумію, перед призначенням зустрічі ти поцікавився, хто я?

— Поцікавився і, якщо чесно, шокований.

— Гадаєш, я від суму вирішила влізти у все це?

— Поняття не маю, але думав, що через тебе можна поспілкуватися з Арсеном.

— Це хибна думка, — відрізаю роздратовано.

— Дивно. Тоді ти його зупинила. Я це чітко пам’ятаю. Врятувала мене, сам він не зміг би. Я бачив його очі, там палало бажання помсти. Якщо Арсен спинився від одного твого слова, значить через тебе можна донести мої слова.

— Чому не поговориш відкрито?

— Та якось не тягне перевіряти рівень його фізичної підготовки. Я після минулого разу ледве оклигав.

— І як ти дізнався мій номер?

— Склав факти до купи, Гриша щось бубнів про мою сестру, яку я привіз з Дніпра до Києва.

— Не вірю.

— Хм, — усміхається. — Я просто тебе побачив і впізнав. Підходить така відповідь?

— Я більше не маю часу на розмову, — встаю. Якийсь він підозрілий, має купу версій, але, я впевнена, що всі вигадані. — Нічим допомогти не можу, з Арсеном також не говоритиму. Ти щось сплутав, ми не разом. Я заручена з іншим і невдовзі вийду заміж.

— Я не крав у нього гроші, — теж підводиться, — і з земельними ділянками нічого не робив. Та код від сейфа знав лише я, тому всі підозри тільки на мене.

— Скажи це йому.

— Ще пожити хочу. Арсен… Лютий не пробачає. І навряд чи буде когось слухати, якщо вже склав думку. Та я не планував тебе штовхати під його гнів, просто хотів дізнатися, як ти потрапила до нього і чому вплутала мою сестру.

— Я її бачила. Тут, у Дніпрі.

— Ні, — відповідає поспішно, — вона давно тут не живе. — Ти обізналася, — зараз я чітко ловлю страх у голосі. Мабуть, він не повірив мені щодо спілкування з Арсеном.

— Я випадково знайшла паспорт Єви, — вирішую відкрити правду, але не вплутувати Алісу. — В той момент він мені знадобився, щоб виконати задумане. Це ніяк не пов’язано з Арсеном чи якоюсь землею. Мені просто потрібні були нові документи, а через те, що ми з нею схожі, я не змогла віддати паспорт у відділок. Та за будь-який неправильний вчинок завжди доводиться розраховуватися. Паспорт твоєї сестри щастя мені не приніс, лише розчарування. У мене його давно немає.

— Ти була з Арсеном, зараз ви не разом, але він у Дніпрі? На екскурсію приїхав?

— Ти сам сказав, що він не пробачає, навіть якщо не має жодних прав ображатися.

— Раджу віддати йому те, що він хоче одразу, все одно програєш. Я навіть не можу знайти того, хто підставив, бо боюся з’являтися там. Чесно про це кажу. Ти й сама все бачила.

— Це твій вибір, я його не боюся і здаватися не збираюся. Більше не дзвони мені.

— Вероніко, — несподівано хапає мене за руку.

— Не чіпай, — вирвавши руку, відступаю на крок.

— Вибач, — виставляє перед собою долоні, — у тебе справді немає можливості з ним поговорити?

— Ні. Мені шкода, — розвернувшись, швидко прямую в бік фонтану. Аліса, побачивши мене, підскакує з місяця і йде за мною.