Розділ 11 «На емоціях»

Вероніка

— Повтори, — говорить грубо. Мені навіть здалося, що він розгубився, але можу помилятися.

— Ти почув, — не відводжу погляду. Його очі темні, що говорить про гнів.

— Тобто я вбив твого батька? — встає. Він ще за столом, а я вже відступаю на крок. — Ти взагалі розумієш, що говориш?

— Можеш не гарчати, я не боюся тебе. Це ти на моїй території, пробрався у бізнес і хочеш ще більше спаскудити життя.

— Спаскудити? — в секунду опиняється переді мною. — Та ти хоч знаєш, що таке спаскуджене життя? Знаєш? — нависає наді мною страшною скелею, але не торкається.

— Ось, подивися! — вигукую емоційно. — Все розвалилося. Спочатку тато, тепер це… Ти ж не відступиш, хоча й не маєш жодного права на помсту.

— Реально?! Єво…

— Я Ніка, — перебиваю його. Мене трусить. Така лють взяла, що хочеться його штовхнути, дати ляпаса, образити колючим словом. Виплеснути негатив, який він же і створив.

— Ти Єва, — чіпко дивиться в очі. — Це твої слова, не мої. Брехливі, підлі, навіть жорстокі. Ось і будь Євою. Зрадницею, яка наплювала на все.

— Я не зраджувала, на відміну від тебе. Здається, тобі вже давно час повертатися. Ніхто вдома не чекає?

— Ти гірше зробила. Хто тобі так промив мізки? Твій недолугий наречений?

— Він тут ні до чого. Гліб намагається втримати те, що ти активно хочеш потопити.

— А я думаю, що не так, а то від нього благородством віє. Звісно, куди ж мені? Я згодився лише для… — затинається, гучно вдихнувши повітря. — І ти мені будеш розказувати про підлість?

— Заберу у тебе все…  Так ти написав?

— Де написав? — фиркає роздратовано. Таке відчуття, що він ледве тримається, щоб не рознести тут усе, і мене заодно. — Ти вирвала мені серце, — хоче взяти мене за плечі, але опускає руки. — На клапті роздерла. Розтоптала. І тепер ще й смієш вигадувати щось? Звинувачувати мене? Я втратив все. Дорогоцінний спокій, мрії, плани. Ти гострим нігтем зробила в грудях діру, яка розрослася до вселенських масштабів.

— Але ти тут. Цілий і неушкоджений. Повний помсти та впевненості, що все вийде. А я не дозволю, — майже гарчу. — Чуєш? — все-таки не витримую й штовхаю його. Ефекту це не приносить, але стає трішки легше.

— Не дозволиш? — хапає мене за плечі. — Може, нарешті завершиш свою справу? Доведи до кінця те, що почала, — схопивши мене за руку, б’є себе в груди. — Вирви, щоб вже не мучився. Все одно дихати нормально не можу.

— Пусти, — смикаю руку, але він стискає міцніше.

— Давай! — штрикає моїми пальцями собі в груди. — Ти ж можеш. Хочеш цього.

— Відпусти, — боляче вириваю свою руку.

Він відходить на крок, гучно видихнувши повітря. Хочу щось сказати, але слів не знаходжу. Хіба що нагадати, як сильно я його ненавиджу.

— Вільна, — кидає грубо.

Вкотре переконавшись, що цей чоловік найжорстокіший з усіх, кого я коли-небудь знала, виходжу з його кабінету. Сил немає. Він кричить на мене, хоча має бути все навпаки, але наважитися сказати про його Таню я не змогла. У кабінеті стає дурно. Не вистачає повітря, щоб вдихнути, тому забираю сумку й виходжу на вулицю. Кілька хвилин просто стою, жадібно дихаючи, а тоді сідаю в авто і їду до Аліси. Маю право, я теж власниця. Коли хочу, тоді й покидаю робоче місце.

Під’їхавши до будинку, не поспішаю виходити. Налаштовую себе на позитив, щоб не нити перед подругою. Не хочу сліз, їх було достатньо, треба вчитися бути зібраною, щоб відбивати його люті атаки.

— Ей, — несподівано у вікно стукають. Підскочивши на сидінні, лише зараз помічаю, що підійшла Аліса.

— Не помітила тебе, — відчиняю дверцята й виходжу.

— Звісно, ти ж сиділа як статуя. Що сталося? Бліда й налякана. Бандит лютує?

— Переживу. Ти зробиш м’ятного чаю і все мине, — намагаюся не заплакати.

— Я вино купила, поповнюю мінібар, — підіймає пакет з супермаркету. — Пішли, буду тебе лікувати.

 З Алісою легко. Мабуть, тому я їду до неї кожного разу, коли терпіти внутрішній неспокій сил не знаходиться. Вона не звинувачує, хоча могла б. Не намагається вчити мене, лише слухає. Іноді навіть нічого не радить, просто допомагає виговоритися і заспокоїтись.

Вона відкорковує вино, нарізає до нього фрукти. Дає зрозуміти, що не чекає від мене розповідей, тому починає скаржитися на спеку. Після першого келиха стає спокійніше, після другого зникає напруга, третій заспокоює і розслабляє. А потім стає легко. Аліса заводить тему про село, де в неї є будиночок, що лишився від бабці. Розповідає, що кожного року їздить туди, щоб прибрати та покосити траву, а для мене це нонсенс. Я так гучно дивуюся, що вона починає сміятися.

— Слухай, тобі вже тричі хтось дзвонив, — виливає залишки вина в чашки.

— Мабуть, Гліб. Не хочу.

— Прогресуєш.

— Я цілувалася ним, — зізнаюся несподівано для самої себе.

— Фі, — кривиться. — От на вигляд він симпатяга, але енергетика… Негатив навіть через фотку відчувається. Ну, таке собі.

— Як і поцілунок. Він не вміє. Викликає не ті емоції.

— Звісно, емоції викликає інший, — протягує тихо. — Мені так кортить поговорити з твоїм бандитом. І прихопити з собою якусь палицю, щоб огріти гарненько. Бажано декілька разів.

— З ним марно боротися, Алісо. Він нічого не боїться. Я сьогодні спитала, як він це зробив. Вбив тата…

— Сподіваюся не сам на сам? Бо інакше ти будеш для мене божевільною.

— Якщо я буду боятися, можна вже зразу все йому віддати.

— І ти не боїшся? Взагалі? — дивиться на мене з усмішкою.

— Лише того, що всередині. Ну, і коли він гарчить, трішки моторошно.

— Що він сказав? Відморозився?

— Здивувався. Алісо, з ним неможливо поговорити спокійно. Ні я, ні Арсен не готові, але я дуже сумніваюся, що він причетний.

— Шукаєш виправдання, і це нормально. Як не крути, ти кохаєш.

— Не кохаю. Це дуже дивне відчуття, але воно тепле. Мені хочеться в усьому розібратися.