Розділ 10 «Головне питання»

Вероніка

— Ніко, ти досі спиш? — наді мною лунає голос мами. — А до офісу тобі не потрібно?

— Потрібно, — ледве змушую себе розліпити очі, — але не хочеться.

— Гліб казав, що співвласник страшенно пихатий.

— Не пихатіший за Гліба, — бурчу сонно, встаючи з ліжка.

— Поки ти питимеш каву, поговоримо про весілля.

— Не питиму. Поговорімо ввечері? — не розвертаючись, прямую до ванної кімнати.

— Часу обмаль, потрібно все організувати.

— Мамо, у мене немає для цього натхнення. У мене взагалі немає бажання виходити заміж. Особливо за Гліба.

— Ти ж сама йому сказала… — застигає посеред кімнати.

— Сказала, бо виходу немає, але займатися організацією не буду. Вибирати квіти, меню, дурні листівки для запрошень, — починаю гніватися. — Мамо, я себе продаю, бо потребую допомоги. Гидко. Зневажаю себе до глибини душі.

— Ніко… — шепоче, розгубившись.

Нічого більше не кажу, зачиняюся у ванній кімнаті, щоб прийняти швидкий прохолодний душ. Я втомилася. Ще ніколи у житті не мала стільки проблем, і без поняття, як їх вирішити. Віддати все у руки Гліба буде найлегше, але я не згодна. Та прийняти допомогу мушу, бо не випливу сама. Однак мені доведеться з ним якось жити, розмовляти, будувати плани, спати в одному ліжку, а мені вчорашнього поцілунку вистачило. Щось смикнуло відповісти. Не щось, а хтось, Арсен стояв неподалік і все бачив. Та коли губи Гліба накрили мої, я відчула таку відразу до себе, що крізь землю захотілося провалитися. Лютому байдуже, що і з ким я роблю, він приїхав забрати бізнес, все інше його не цікавить. Він холодний та байдужий. Втім, він завжди таким був. І зі своєю дружиною, мабуть, теж.

Одягаю легку білу сукню з відкритими плечима, заплітаю волосся в косу, роблю мінімальний макіяж. Маму застаю у холі, уважно за мною спостерігає, але мовчить.

— Ніко, — несподівано підходить до мене й обіймає. — Нехай день буде вдалим.

— Е-м-м, — я розгубилася, — і в тебе також.

Не встигаю навіть з будинку вийти, як озивається телефон. Христя. Страшенно не хочу з нею говорити, але краще телефоном, ніж вона знову прийде до офісу.

— Привіт, щось термінове? — затиснувши гаджет між плечем та вухом, сідаю в авто.

— Звісно, термінове! — обурюється гучно. — Ти чому не сказала мені, що в твоєму офісі ходить справжній секс? Ніко!

— У мене немає часу роздивлятися усіх, хто буває в офісі, — гніваюся. Ще до відповіді я чудово розуміла, що мова піде про Арсена.

— Брехуха. Тільки сліпа курка цього не помітить. Хто він, де живе, з ким зустрічається, що любить, де буває?

— Ти приколюєшся? Звідки мені про це знати?

— Зі шкіри вискочу, але він буде моїм. Я в захваті. Чуєш, а коли у вас обідня перерва, хочу випадково опинитися в офісі.

— Сьогодні не буде перерви, — кидаю роздратовано. — Багато роботи, а потім… обід з директорами. Ну… знайомство. А потім він, здається, їде, — брешу і не червонію.

— От дідько. А куди їде? Ніко, даю тобі завдання все дізнатися і повідомити мені, а я поки в салон і на шопінг. Може, мені влаштуватися до тебе на роботу?

— Вакансія прибиральниці є, — вона остаточно мене роздратувала.

— Ха-ха, — пихкає. — Так, я тобі ще подзвоню, — завершує розмову, а я гучно зітхаю. З болем, який невідомо чому виник в грудях. Знала б Христя, яка він людина…

В офісі вже кипить робота. З появою Арсена всі стоять на вухах, але бояться ставити питання особисто мені. Уявляю, що говорять за спиною. Мене ніхто не сприймає керівником, навіть я сама. Відчуття таке, ніби тато десь на відпочинку, а я тимчасово слідкую за порядком в офісі.

— Доброго ранку, — Арсен з’являється настільки несподівано, що я аж смикаюся.

— Постукати не міг? — спалахую. Всі чомусь уявили, що можуть без проблем вештатися тут.  Він зупиняється, демонстративно стукає кілька разів по вже зачинених дверях, а тоді проходить до столу. Сідає, дивлячись на мене знизу вгору. Гублюся ще більше. Займаю  своє місце в кріслі.

— Цей офіс замалий для такої кількості персоналу. Пропоную переїхати в той, де ми були вчора.

— Навіщо? Мені й тут зручно.

— А мені ні. Потрібно кілька вільних кабінетів, а він лише один. Що робити? Влаштуватися тут біля тебе?

— Я ніколи не думала про розширення приміщення, батькові тут було зручно. І не бачу можливості з наявними проблемами.

— Проблеми справді є. Потрібен інвестор. Знайти його треба якнайшвидше, бо доведеться жертвувати магазинами. Або ж продати ще частину твоїх акцій, — серйозно дивиться мені в очі.

— Ні, я проти продажу, — мені лише від думки погано.

— Закриття чи продаж? Що вибереш? — дратується.

— Пошук інвестора, — вибираю найскладніший варіант для себе. Не знаю, де його шукати, але на інше не згодна. Спробую зв’язатися з татовими знайомими й попросити допомоги.

— Я готовий купити, — не зводить з мене погляду.

— Не сумніваюся, — гірко всміхаюся. Розчарування ниє в грудях, але я мала приготуватися, ми ж не друзі.

— Це вирішить доволі багато проблем.

— Головну точно, ти будеш власником, а я матиму лише маленьку частинку.

— Тоді шукай, — відповідає байдуже й встає.

— Тобі стає легше, коли мстишся?

— Я ще не починав, — відповідає, не розвертаючись.

— А як почнеш, відчуєш насолоду?

— Ні.

— Тоді навіщо ти тут?

— Звик доводити свої справи до логічного кінця, — відповідає тихо й виходить.

Відчуваю розпач. Пригнічена і втомлена. Думки виснажують, кружляючи в голові страшними картинками. Встаю. Не зважаю на тремтіння у ногах, вперто роблю кроки. Опинившись в коридорі, не реагую на запитальний погляд Світлани. Йду до його кабінету. Нервую. Страх, ненависть, розпач, безвихідь — все змішалося докупи й стукає в грудях, спричиняючи пекучий біль. Я боюся почути його відповідь. Аж трусить, так боюся.

Стримую намір постукати й відчиняю двері, здивувавши Арсена. Відкладає папери, спрямувавши на мене розгніваний погляд.