Розділ 9 «Найболючіша помилка»

Арсен

— Робота, театр з дівчатами, команди Віктора, пригоріла вечеря з його рук, сон. Все як завжди. Хіба що Віктор раніше не готував, але я виставила йому кілька умов.

— Серйозна заява, — усміхаюся. — В офісі все добре?

— Нормально, але я скучила за тобою. Коли приїдеш?

— Ще не скоро. З Віктором поміняюся через кілька тижнів, тоді побачимося, — дістаю вішак з сорочкою.

— А мені приїхати не можна? На вихідних, наприклад?

— Не варто.

— Чому? Не хочеш, щоб я бачила її?

— Не хочу тебе в це вплутувати.

— Але ж Вітю вплутав, — бурчить ображено. — Що вона сказала?

— Ми не розмовляємо на інші теми, окрім робочих, — відповідаю невдоволено. Ми взагалі не говоримо, лише обмінялися короткими фразами й ненависними поглядами.

— Кирило пропонував зібратися всім разом й поїхати в ліс, а я без тебе не хочу.

— Відпочинь, тобі не завадить. Зрештою, у тебе канікули, а скоро ще й відпустка буде.

— Арсене… — замовкає на декілька секунд, — обіцяй, що не потонеш в негативі і повернешся до нас.

— Я з вами. Завжди. Не хвилюйся.

— Обіймаю тебе.

— І я тебе. Бувай, — відхиливши виклик, відкидаю телефон на ліжко.

Одягаю чорні класичні штани й такого ж кольору сорочку. Краватку ігнорую. Годинник, парфуми, туфлі. За пів години до назначеного часу, виходжу з орендованої квартири. Хотілося б ще засвітла завалитися спати, але мушу їхати на цей прийом.Точніше відкриття бізнес-центру, бо маю намір перевезти туди майже свій офіс. Шкода, що маю їхати туди з Євою, за документами вона ще є власницею і без її згоди нічого не зробиш. Але ненадовго, у неї дуже невигідне положення, а я точно не проґавлю свій шанс.

Під’їхавши, випалюю цигарку. Не дзвоню й не цікавлюся, де знаходиться Сакевич. Мабуть, так буде правильно її називати. Секретарка мала передати їй час та місце зустрічі. Не встигаю увійти, бачу щура, який теж чомусь приперся. Дратуюся. Поки прямую до входу, він відчиняє дверцята авто, щоб допомогти Єві. Вона також в чорному одязі. В довгій сукні, відкритій зверху. Волосся зібране.

Побачивши мене, вона напружується. Щось відповідає Глібові, але мені не чути слів. Змушую себе зупинитися, щоб почекати. Той довго про щось говорить, а тоді нахиляється до неї й обіймає. Вона знову ловить мій погляд, перед тим як він її цілує. Це ріже в грудях. Брешу. Розриває її на шматки. Ця… дівчина, яка з легкістю нищить душі й вириває серця з грудей, обіймає його, відповівши на поцілунок. Не дозволяю собі піти. Підпалюю ще одну цигарку. Змушую себе дивитися на це, щоб запам’ятати, щоб в жодному разі не передумати, не піддатися сумнівам.

Коли вона підходить, не промовляю жодного слова. Навіть дихати намагаюся через раз, щоб не відчувати її аромату. Він той самий і підіймає багато заборонених спогадів. Мовчки заходимо всередину. Вона нервово розгладжує на собі сукню, видаючи своє хвилювання. Ніяк не реагую. Ми підходимо до власника і я знайомлю їх. Поводиться стримано, усміхається чарівно, не допускаючи жодної думки, яким може бути стервом. Бере келих шампанського, час від часу робить маленькі ковтки.

Не люблю витрачати час на такі заходи, але близько години витримую порожню балаканину оточення. Єва весь цей час мовчить, просто стоїть неподалік, ніби теж вирішила не наближатися до мене впритул.

— Арсене Романовичу, — лунає за спиною віддалено знайомий голос. — Яка несподіванка.

— Я теж не чекав вас побачити, — озирнувшись, навіть гублюся.

— Це моє рідне місто. Вітаю, — Білецький простягає руку для привітання.

— Давно не бачилися, Ярославе Андрійовичу, — тисну його руку.

— Так. Ви тоді вирішили свої питання? Знайшли крадія?

— Розібрався, але поки не з усіма, — ледве стримуюся, щоб не подивитися на дівчину поряд з собою. В сумці Єви починає дзвонити телефон, тому вона відходить. — Ярославе, — здаюся під тиском бажання дізнатися правду. — До вас тоді ця дівчина приходила? — киваю у бік Єви.

— Стосовно землі? — дивується він. — Ну… — уважно придивляється, поки вона з кимось серйозно говорить. — Давно це було. Якби знав, що треба запам’ятати, дивився б уважніше. Схожа. Дуже схожа, але ваша супутниця ніби молодша сестра.  

— Зрозумів. Дякую.

— Знаєте, я хотів би з вами поговорити якось сам на сам. Стосовно землі і ще дечого. Ви надовго в Дніпрі?

— Наразі не можу відповісти напевне.

— Я завтра вже їду. Коли матимете час, зустріньмося в Києві?

— Обов’язково.

До Білецького підходить незнайомий мені чоловік, вони відходять поговорити. Бачу, що Єва вже завершила розмову, стаю біля неї. Підіймає на мене погляд, але мовчить.

— Знаєш Білецького? — киваю в бік Ярослава. Намагаюся вгадати правду за емоціями на її обличчі.

— Так, — відводить очі. Ось і відповідь. Невже я думав, що вона буде іншою? — Вже можна піти звідси?

— Не тримаю.

Залишає келих і йде. Витончена, струнка, до біса гарна. І зрадниця… Не думав, що мені буде так складно перебувати поряд з нею. Краще швидше усе переглянути, розібратися з паперами і помінятися з Віктором місцями. Повернути свій хиткий, але необхідний спокій. Без нього я втрачаю дах і роблю помилки.

Коли виходжу, вона досі стоїть на вулиці. Побачивши мене, відвертається. Підпалюю цигарку й роблю кілька затяжок, щоб заспокоїти нерви. Не витримавши, все-таки підходжу.

— Тебе підвезти?

— Ні, — навіть не дивиться на мене. — Наречений забере.

— Коли весілля? — палаю зсередини. Цікаво, чому вони так довго тягнуть? Віктор ще рік тому сказав, що вони давно заручені.

— Наступного місяця, — шелестить майже нечутно.

Не відповідаю. Викинувши недопалок, швидко йду до авто і через пару секунд вже лечу нічною трасою. Потрібно валити звідси, в мене неправильні емоції та реакція. Безмежна ненависть і всесильне бажання помсти губиться від маленької краплі тепла, яке згадується з минулого життя. З того життя, яке вона ж і знищила. Вероніка Сакевич, яка назавжди залишиться для мене Євою. Моєю головною та найболючішою помилкою.