Розділ 8 «Невже Єва?»

Вероніка

Ще ніколи у житті я не боролася так з собою. Не хотілося нікуди йти, але, зібравши всю силу волі в кулак, змусила себе поїхати до офісу. Збори виявилися довгими та нервовими. Костюм, який здавався ідеальним, враз став негарним та незручним. Спідниця якоюсь колючою, а в блузці не було чим дихати. Нерви натягнулися так, що можна вже мелодію грати. Довелося прасувати іншу сукню. Блакитну, на широких бретелях, трішки приталену і довжиною нижче коліна. На спекотний літній день саме те, що треба. Волосся скрутила ззаду й заколола, зробила макіяж. В принципі все як завжди, але відчуття інші. Присутність Гліба в офісі зараз здається чимось геть неважливим та абсолютно безпечним. Інша справа — Арсен. Розслабитися не могла навіть уві сні.

Під’їхавши до будівлі, кілька хвилин налаштовую себе на складний день, а тоді ховаюся в прохолоді офісу. Початок літа був сирим і прохолодним, а зараз така спека вдарила, ніби перед величезною бурею.

— Доброго ранку, — вітаюся до секретарки.

— Вероніко, — не дає пройти далі, — Арсен Романович сказав, що тут буде новий секретар. Поясність, будь ласка, що робити мені.

— Нічого, ви працюєте на своєму місці.

— Тобто буде два секретарі? — з нерозумінням дивиться на мене.

— Так, — я теж розгублена, але намагаюся цього не показувати.

— Зробити вам каву? — переводить погляд на вхід, а потім знову дивиться на мене. Не розвертаюся. Прекрасно розумію, що увійшов Арсен. Його кроки звучать надто гучно і так само в такт б’ється моє серце. Ніби він за ниточки його смикає.

— Доброго ранку, — своїм голосом пускає льодяні дрижаки тілом.

Світлана вітається, а я не знаходжу сил навіть кивнути. У голові не вкладається, що чоловік, у якого я була закохана, міг так вчинити. Мстити за те, що сам натворив. Був час, коли я постійно про це думала, складала пазли, щоб побачити цільну картинку. Ледь не збожеволіла, бо нічого не виходило. Тоді я вирішила облишити марну справу. Залізти у думки інших, на жаль, неможливо. Залишається лише ненавидіти і боротися.

Відмираю, коли Арсен зникає у кабінеті. Зачиняюся в своєму, намагаючись в’їхати в те, що вчора почала переглядати. Серце хвилюється, колотиться в грудях наляканою пташкою. Це заважає і гніває. Дратує. Болить. Хочу зробити йому так само боляче, як зробив він. Розірвати душу на клапті, але навряд чи у нього вона є.

— Привіт, — Гліб заходить без стуку, що дратує ще більше ніж зазвичай. — Потрібен твій підпис.

— Що це?

— Відомість на заробітну плату.

Пробігаюся очима по цифрах і ставлю свій підпис.

— Коли одружимося, тобі стане легше. Зможеш вийти на навчання ні про що не хвилюючись. Подумала про дату?

— Ну… — я навіть не згадувала, що маю розібратися з датами. Мені взагалі байдуже, який це буде день.

Відповісти заважає короткий стукіт у двері. Повітря одразу стає мало. В грудях стискається спазм, вдих дається важко.

— Мені потрібні інші теки, — голос Арсена сухий, байдужий.

— Ось вони, — відповідаю тихо.  

Впевненою ходою він проходить до столу. Зібраний. Серйозний. Суворий. Він не сумнівається, що виграє, забере у мене все. Мої спроби протистояти лише відтягнуть на короткий термін його перемогу. Я це знаю, але все одно здаватися не планую. Єдина надія на Гліба, але вона дуже слабенька.

— Мені потрібен ваш підпис, — неохоче промовляє Гліб, показавши аркуш.

— Зайди, я перевірю й підпишу, — тон льодяний. Забирає кілька тек і йде на вихід.

— Це звичайна відомість на зарплатню працівникам, — Гліб дратується. 

— І? — зупиняється Арсен. — Це щось змінює? Чи ти за одну ніч став власником і вирішив роздавати команди? — він чекає кілька секунд, але Гліб мовчить.

Тоді кидає на мене презирливий погляд й виходить. Запановує мовчанка. Я навіть не знаю, що сказати. Вкотре зрозуміла — не вистою. Навіть з Глібом. Надто лютим та ненависним є наш противник. Жорстокий вбивця. Серце досі відмовляється в це вірити, болить, рветься від сумнівів.

— Думай про дату, — розлючено кидає Гліб й вилітає з кабінету.

Хочеться піти за Арсеном і сказати все, що думаю про нього. Виплеснути образу і ненависть. Вдарити. Ох… Хочеться рознести все навколо, така нещадна лють біжить по моїх венах. Помститися за свій біль та втрату. Мені хочеться знати, як він це зробив. Навіщо? Я навіть до дверей підходжу, але вийти не встигаю, бо в них стукають.

— О, ти відчула моє наближення? — зазирає Христя. У коротких джинсових шортах та короткій майці. Волосся вільно лежить на плечах, на голові окуляри. Вільна, легка, радісна. Я в порівнянні з нею, відчуваю себе набагато старшою.

— Привіт, — виходить роздратовано. — Ти у справі?

— Звісно. Ходімо кави вип’ємо.

— Не можу, у мене зайнятий весь день сьогодні.

— У тебе є Гліб, ти могла б дозволити собі трішки розслабитися, — обдивляється кабінет. — І зробити тут ремонт, бо ніби старий дід тут сидить.

— Це кабінет тата. Вибач, я не можу зараз… — договорити не встигаю, бо заходить Арсен.

— Не та тека, — кидає погляд на Христю й проходить до столу. — Завтра ми йдемо на одну важливу зустріч. Можна сказати, прийом. На восьму вечора, — міняє теку. Дивиться на мене, чекаючи реакції, а я можу лише кивнути.

— Ми знайомі? — озивається Христя.

— Навряд чи, — зупиняється біля неї.

— Христина, — простягає руку, широко всміхаючись.

— Арсен, — тисне їй руку.

— Я — подруга Вероніки, — вона переводить на мене погляд, а Арсен в цей момент не зводить очей з її декольте. Мені ще після рукостискання стало дурно, а зараз взагалі хочеться вийти. — Хотіла випити кави, але в усіх подруг не вистачає часу. Може, ви складете компанію?

— Кави? — всміхається їй. — Я поки не знайшов гідного смаку у вашому місті.

— То я покажу, де шукати, — зараз вона увімкнула режим звабниці, я чудово знаю цей її прийом.

— Що ж, — він повертається до столу й лишає на ньому теку, — прошу.