Розділ 7 «Безвихідь»

Вероніка

— Ох ти ж бляха муха, — видихає Аліса після моєї розповіді. — У мене ступор.

— Мені хочеться знепритомніти, але чомусь не виходить, — роблю ковток чаю.

— Тут не чай м’ятний треба пити, а щось міцне. Дорослий чоловік тридцяти років спеціально купив частину бізнесу у твого батька, щоб мстити тобі? За що?

— Зараз йому тридцять один. Можливо, його не влаштувало те, що я поїхала?

— Не влаштувало?! — підскакує з дивана. — Та він… він баран такий. Зрадник. Бабій. Точно людожер, так знущатися з людей.

— Це його природа, я тепер чітко зрозуміла.

— Хворий на голову. Ти не могла знати, що у нього в головешці, ви були разом зовсім мало часу.

— І це, мабуть, плюс, бо тоді…

— Ти й так досі переживаєш ту історію. Відчуваєш щось до нього, але це не ненависть. Мене не обдуриш.

— Алісо, він двома пальцями мене розчавить, — видихаю приречено. — Як комашку якусь.

— Нехай спробує. Я йому горлянку перегризу, — цідить крізь зуби. — Твій телефон дзвонить.

— Мабуть, знову Гліб. Не хочу говорити.

— Ще один припадочний. Тобі не здається, що він аж занадто заганяє своїми командами?

— Якийсь час мені дійсно здавалося, що в нього до мене почуття, а зараз я чітко розумію інше.

— Не вийшло прибрати до рук бізнес з першого разу, то він і на четвертий згоден буде. Принижується. Справжній чоловік так не вчинить. Я навіть допускаю таку поведінку, як у бандита, але прийняти твою втечу… Терпіти і нічого не запитувати. Поводиться, ніби нічого не сталося. Це не про почуття.

— Знаю. Та чи є у мене вихід?

— Зараз здається, що ні. Якби я хоч щось розуміла в цьому, могла б допомогти. Можу бути поряд, якщо тобі буде трішки легше.

— Ні, ти й так багато чим допомагаєш.

— Чай тобі роблю? — хмикає.

— Підтримуєш. Слухаєш про мої хвилювання та страхи. Алісо, мені немає з ким поділитися, ти єдина, хто не осуджує.

— Тебе жаліти треба, а не осуджувати. Знаєш, я так довго мріяла про фінансову стабільність. Ну, щоб гарно одягатися, купувати хорошу косметику, мати можливість відпочити не тільки біля річки. Але я не врахувала факт, що багаті теж плачуть і страждають. Не знала, що так буває. Тепер не хочу ні грошей, ні відпочинку. Краще жити в спокої і вберегти свою душу від страждань.

— Все одно не вийшло. Згадуєш його?

— Гірше, — відводить очі. — Учора бачила. Йшла додому, а він паралельно йшов з іншого боку. Побачив. Махнув, я удала, що не помітила. А тоді, як остання боягузка, стрибнула у першу-ліпшу маршрутку, що стояла неподалік. Проїхала кілька зупинок і поверталася додому, як злочинниця, щоб Макса не зустріти.

— Ти вперше називаєш його ім’я.

— Тактика в мене така була. Не згадувати його ім’я. Провела усі можливі експерименти, але, побачивши, зрозуміла, що без потрібного результату.

— А раптом він змінився? Ну, зрозумів, яка ти класна і вирішив, що не зможе без тебе?

— І жодного разу не подзвонив? Я не міняла номер, лише адресу. Треба вчитися дивитися правді в обличчя і не жити ілюзіями. Ми не пара, ніколи нею не були і не будемо. Йому байдуже на мої почуття, він хотів лише інтиму, і не тільки зі мною. Боляче, але це треба прийняти.

— І мені треба прийняти, що Лютий забере все, — гучно зітхаю.

— Неправда. Ти сильніша і розумніша, ніж сама думаєш. А ще жінка, тому можеш проявити хитрість. Шукай способи не піддатися на шантаж Гліба і не датися у мстиві руки бандита. Ти маєш їх знайти, іншого варіанту не існує.

— Угу, — допиваю чай і встаю. — Поїду. Завтра знову в офіс, а я більше схильна втекти на край світу.

— Не сумніваюся, що він і там тебе знайде. Зачепила чоловіче его. Думав, якщо молода, можна погратися, втілити свої збочені фантазії десь на стороні, поки вдома чекає жінка. Ще й ті махінації… Ти так і не запитала Гліба, що він мав на увазі?

— Я взагалі не говорила про нього з Глібом.

— А він все одно тебе звинувачує. Чому у чоловіків все настільки погано з мізками? Гроші заробити вміють, а факти скласти до купи клепок не вистачає. Лялечко, тримай хвостика пістолетом. Ти не маєш права здатися.

— Спробую. Дякую, — обіймаю її.

З купою думок та сумнівів їду додому. Почуваюся кепсько. На серці відкрилася рана, болить і кровоточить. Повернулося відчуття, що мене просто використали. Підло. Відчуваю себе брудною. Я занадто наївна і слабка. Не витримаю, але мушу спробувати. На мені тримається все. І рішення стосовно заміжжя теж. Гліб наполягає зробити це швидше і найстрашніше те, що я подумки з ним згодна, але серце ще протистоїть. Обурено б’ється в грудях, вимагаючи чесності.

Гучно зітхаю, побачивши у дворі авто Гліба. Намір відпочити розлітається на друзки. Кілька хвилин сиджу в авто, а тоді змушую себе вийти. Опинившись у будинку, заходжу на кухню, щоб випити води. Тоді йду до вітальні, звідки доносяться голоси.

— Привіт, — застаю маму й Гліба за бесідою.

— Де ти була? — з претензією запитує Гліб.

— А що? — починаю бунтувати всередині.

— Ви тут поговоріть, а я піду до кімнати, — встає мама. Кидає на мене погляд й виходить.

— Я тобі дзвонив.

— Знаю. Мала інші справи, не могла прийняти виклик. Щось термінове?

— Ми не завершили нашу розмову.

— Не розмову. Це була суцільна претензія до мене.

— Щоб тобі допомагати я маю дещо знати. Тобі так не здається?

— Я не знала, що він купив частку, ми не спілкувалися після того випадку, — кажу неохоче.

— Це збіг? — неприємно всміхається. — Забудовник круто міняє напрямок і їде в інше місто рятувати чужий бізнес?

— Не думаю, що рятувати. Швидше забрати.

— Ти подумала над моєю пропозицією? Востаннє питаю, Ніко. Якщо ні, я більше нічим не зможу допомогти.

— А в мене є вихід? — гірко всміхаюся. — Ти все зробив так, щоб не було.

— А ти головним поганцем чомусь визначила мене. Що було між вами? Спілкування, стосунки, секс?