Розділ 6 «Всесильна ненависть»

Арсен

Гидко. Неприємно. Боляче.

Я думав, що буде байдуже, але помилився. Моя ненависть до неї всесильна. Вона тримає його за руку, перелякано дивлячись на мене. Чужа. Незнайомка, яку я бачу вперше у житті.

— Вероніка Олександрівна так хоче врятувати свій бізнес, що приходить на роботу, коли заманеться? — навіть для мене звучить грубо.

Вона нічого не відповідає. Бліда. Кидає погляд на свого нареченого, а той лише бігає очима про щось міркуючи. Нагадує щура, який продумує план втечі.

— Ми не чекали вас так швидко. Вчора я розмовляв телефоном…

— З моїм заступником, — перебиваю його. Дратуюся. Наївний і безграмотний. Таке враження склалося не тільки в мене, але й у Віктора.

— Вероніка Олександрівна, — він кидає на неї погляд, — має повне право затриматися або взагалі вирішувати робочі питання дистанційно.

— Сумніваюся, — не зводжу з неї погляду.

Дивиться в підлогу. Здається, навіть не дихає. Не чекала. Розгубилася. Можливо навіть злякалася. І правильно зробила, я не чай пити приїхав. Довго чекав цього моменту і дуже шкода, що не встиг в живу поговорити з її батьком. У мене були питання і до нього.

— Якщо ви вже тут, — промовляє невдоволено щур, — можемо обговорити все, про що говорили телефоном.

— А ви хто? — питаю грубо.

— Наречений Вероніки, і довірена особа.

— У нас є така посада? — змушую його розгубитися.

Цікаво, чому він так агресивно на мене відреагував? Вона розповідала про свої пригоди в Києві? Жалілася? Вигадувала казочку про заручницю? А він в курсі, що його наречена віддала мені свою невинність заради грошей? Картинка склалася ідеально: вона шукала гроші для порятунку бізнесу, погодилася на пропозицію Олега і зіграла свою роль правильно. Можна лише поаплодувати, бо в мене жодного сумніву не було у її чесності. Я Віктора підозрював, людину, яка пів життя поряд зі мною пліч-о-пліч.

— У будь-якому випадку…

— Я говоритиму лише з власницею, — суворо обриваю. Вона ковзає по мені приреченим поглядом, а вогонь в мені спалахує з новою силою. Бажання помсти спопеляє вже рік, не дає дихати, штовхає до дій. — Завтра. На сьогодні маю інші плани.

Після цих слів, вона мовчки розвертається й виходить. Психує. Якщо чесно, я здивований, що бізнесом має займатися двадцятирічна дівчина, а не її матір. З матір’ю мені було б легше, але це лише невеликий нюанс, який кардинально ні на що не вплине. А цей вічний наречений взагалі не вписується у мої плани. В розмові він представлявся довіреною особою Сакевич Олександра. Щур збирається щось сказати, але стримується і теж виходить. Встаю. Підходжу до вікна, кілька секунд опановую себе, а тоді набираю номер Віктора.

— Здоровий був, — відповідає той. — Всіх вже повбивав?

— Як справи? — не реагую на його тупе питання.

— Сиджу в твоєму кріслі. Робота йде. Усі на місцях. Це ти як?

— Паршиво.

— Це не новина. Влаштувався?

— Так, винайняв квартиру. Будеш жити в ній, коли приїдеш.

— Чекаю не дочекаюся, — хмикає. — Аж палаю весь. Може, ти обійдешся без моєї присутності?

— Ми ненадовго, успішністю тут і не пахне.

— О, помста буде швидкою? А тоді ти нарешті станеш нормальною людиною?

— А чим я тобі не такий? — відкриваю шафки в столі. Всі порожні. Кабінет приготували спеціально, чекали. Значить справи ще гірші, ніж я уявляв.

— Ти десь загубив Арсена.

— Не напартач там, розумнику. Відбій, — завершую розмову.

Виходжу в коридор. Секретарка, побачивши мене, підводиться. Намагається усміхнутися, але має напружений вигляд.

— Зробіть мені каву, будь ласка. І потрібні документи, звіти за останній рік.

— Вони у Вероніки… Олександрівни.

— Гаразд, — прямую до кабінету директора.

Не можу сказати, що спокійний, коли дивлюся на неї, але терпіти можна. Був момент, коли я пошкодував про свою покупку, але завжди доводжу задумане до логічного кінця. В цьому випадку маю стати єдиним власником мережі супермаркетів. А потім продам чи поставлю керувати когось зі своїх. Кирила, наприклад. Він полюбляє бігати від бізнесу до бізнесу, шукаючи себе.

Коротко стукнувши, відчиняю двері. Вони тут у двох. Схоже, що розмовляли на підвищених тонах. Щур аж занадто напружений та нервовий.

— Мені потрібні усі звіти за останній рік.

— Я пошукаю, — вона ковтає слова, не дивлячись на мене.

— Зараз, — ледве стримуюся, щоб не гаркнути. Відчуваю себе вихователем у дитячому садочку, навколо одні діти.

Починає відкривати теки щось перевіряючи й складає їх одну на одну. Гліб стоїть мовчки, але точно бурлить всередині. Вона розповідала йому про нас, я впевнений. Інакше чому б йому так на мене реагувати? Ми ніколи у житті не перетиналися, я поки що не встиг стати йому поперек горла.

— Візьму ці, — підходжу й забираю кілька. — У мене буде своя секретарка і помічник.

— Ми не можемо собі дозволити зайві витрати, — озивається Гліб.

— Я не прошу дозволу, а ставлю перед фактом, — відповідаю, не розвертаючись.

Влаштувавшись за столом, випиваю каву і намагаюся вдатися у сенс свого нового бізнесу. Як не крути, а я співвласник, тому маю все контролювати особисто. Якось Еліна спитала мене, що я хочу від життя. Це сталося після того, як я почав нормально міркувати після затяжної п’янки. Я сказав, що хочу помсти, але не був до кінця чесним. Насправді я хочу скинути вантаж з грудей, знову дихати на повну і жити своє життя. Вона забрала його, тому мушу повернути. Знайти правду і назавжди забути про свою короткочасну слабкість.

Обідаю в першому ліпшому ресторані, який трапився на шляху, і до самого вечора сиджу за паперами. Я люблю працювати, особливо займатися чимось новим. Відтоді, коли будівництво центру відклалося, я захотів спробувати щось нове, поки не трапиться гарна пропозиція для давньої мрії. Розмова з Білецьким була спокійною, але я нічого не просив, а він, відповідно, не пропонував. Вже давно перевірив, що життя вчасно підкидає випробування, тому готовий їх пройти. Мушу.