Розділ 5 «Співвласник»

Вероніка

Від літер та цифр пливе в очах. Відкладаю папери і, відхилившись на спинку крісла, потягаюся. Не можу більше. В голові все переплуталося, аж нудить від погляду на монітор чи стопку документів.

— Ніко, — без стуку заходить Гліб, — дещо міняється. Він приїде наступного тижня.

— Чому? Що це за партнер, у якого сім п’ятниць на одному тижні? — дратуюся. Я й так виснажена, а він, як принцеса, ніяк не може вирішити, коли з’явиться.

— Це не основне його заняття, тому не поспішає.

— Але наше основне. Два тижні обіцяє і ніяк не з’явиться. Нерви наші перевіряє?

— Тобі варто потренувати витримку, це лише початок. Я говорив з ним телефоном, враження нормальні. Розумний та цілеспрямований. До речі, він Віктор, не Віталій.

— Якось байдуже. Головне, щоб ми швидше з усім розібралися.

— Ніко, якщо не випливемо, доведеться або закривати магазини, або брати кредит. І навряд чи я зможу звернутися до дядька.

— Я розумію і зроблю все, щоб бізнес тата тримався на плаву.

— Процес йде? — киває на документи.

— Так, але на сьогодні досить, — встаю з крісла.

Два місяці губилася в роздумах, а тоді зайняла кабінет тата. Тепер я власниця великої мережі супермаркетів, але знань, щоб всім керувати, в мене мінімум, тому поряд Гліб. Мій офіційний наречений, весілля з яким я знову перенесла через страшну втрату. Можна сказати, що тато врятував мене ще на пів року.

— Повечеряємо вдвох?

— Вибач, хочу приділити час мамі. Вона досі сама не своя.

— Гаразд, — легко погоджується. — Передавай привіт.

— Обов’язково, — вичавлюю для нього усмішку.

Гліб йде, а я збираюся додому. Вже кілька днів планую влаштувати сімейну вечерю з мамою, поговорити, підтримати її. Вона досі в тому страшному дні. Часто плаче, стала замкнутою, не цікавиться тим, що полюбляла раніше. Я боюся, що цей стан буде лише погіршуватися. Таке відчуття, що і її життя закінчилося, а мені це не підходить. Я не витримаю сама. Не зможу без підтримки.

Лише Аліса знає, як мені тяжко і нервово. Кожного дня я маю тримати обличчя і бути бізнеследі, а хочеться — студенткою, яка на канікулах. На вулиці кінець липня, а в грудях зима зі шквальним вітром та снігом з дощем. Все в льоду. Моя вбита душа та пошматоване серце.  Останній місяць я рідко бачу подругу, але коли приїжджаю в гості, отримую неоціненну підтримку та тепло, як від рідної людини. Отак в одну мить, після випадкової розмови, я отримала вірну подругу. Маю сподівання, що викрою кілька вільних годин, щоб побачити її найближчим часом.

Вдома тихо, навіть світло ніде не горить. Викладаю куплені страви і йду шукати маму. Застаю її на терасі на задньому дворі будинку. Сидить й дивиться в нікуди. Загорнута в плед, хоча на вулиці тепло.

— Ма, — промовляю тихо, щоб не налякати, — привіт.

— Котра година? — вона ніби виринає з іншого виміру. — Раніше звільнилася?

— Ні, — вперто відганяю бажання плакати. — Ти задумалася. Я привезла вечерю. Пропоную влаштуватися тут.

— Щось я не голодна.

— Маєш їсти. Це не обговорюється, — хочу, щоб звучало суворо, але вона всміхається.

— Коли я була вагітною, так важко переносила токсикоз, що взагалі не могла нічого їсти. Тоді твій батько так само сказав. Мене нудило, а він сидів поряд й заспокоював. Говорив з тобою, щоб ти мене пожаліла. Сидів поряд… — пускає сльозу. — Як я за ним сумую…

— Я теж сумую, але ми маємо триматися. Хіба тато похвалив би тебе за таку поведінку?

— Ніко, — підіймає на мене заплакані очі, — я все життя була за його надійною спиною. Що мені робити зараз? Як жити?

— Якщо ти не помітила, мені потрібна підтримка.

— В тебе є Гліб, а я лишилася сама.

— Мамо… — враз стає гірко й образливо.

Розвертаюся і йду до своєї спальні. Я розумію, що вона горює, але ж залишилась я. Безпорадна й налякана обсягом роботи. А ще цей новий партнер. Як би я не трималася перед Глібом, мене страшенно лякає ця співпраця. Він вимагатиме від мене якихось розповідей, аргументів, пропозицій, а я досі гребуся на початковому рівні управління. Як з ним спілкуватися? Це ж не мій одноліток, а старший чоловік з досвідом. Цікаво, наскільки старший? За купою проблем я не питала про нього в Гліба.

— Ніко, — мама перериває мої роздуми.

— Зараз йду, — швидко витираю очі.

— Пробач, — підходить й сідає поряд, — я намагаюся прийняти цей факт, але досі не можу. Все чекаю, що він повернеться з роботи. Навіть пігулки досі не можу викинути і пам’ятаю графік, коли їх приймати.

— Минуло два місяці, все свіже.

— Здається, що ніколи не заживе.

— З часом… — несподівано для себе гучно схлипую.

Вона мовчки обіймає мене за плечі, дозволивши виплеснути з себе горе, гнів, страх та розпач. Коли тіло припиняє трусити, встає й подає мені руку. Так і прямуємо з нею на кухню, розігріваємо вечерю, їмо, п’ємо чай. Розмовляємо мало і про щось неважливе. Спокійно. Вперше після смерті тата ми вели бесіду без її сліз. Розходимося спати і тоді наступає найскладніше завдання після примусу їхати в офіс — заснути.

Набридливі думки атакують втомлений мозок. Я намагаюся вгамувати страх перед невідомим майбутнім. Розумію, що на мені лежить складна та дуже серйозна задача, і не можу схибити. У мене є кілька робочих днів та вихідні, щоб приготуватися до зустрічі з партнером і бути зібраною в розмові. Скласти правильне враження, не показати своїх сумнівів та невпевненості. Хочу, щоб мене сприймали серйозно, бо іншого шляху в житті не буде. В пам’ять про батька я займатимуся його справою, прийняла цей факт і не зможу дати задню. Надто багато вкладено його сил. Тепер від мене залежить комфортне життя мами та фінансова стабільність наших працівників. Я зможу, маю постаратися.

Засинаю під ранок й прокидаюся по будильнику. Душ, кава, вбрання, зачіска. Дзеркало показує красиву дівчину, але краще не зазирати в очі, вони червоні після напруженої ночі. Втім, вже майже рік такі ночі стали нормою, тому скоро увійду в ритм. Людина звикає до всього. Мабуть…