Розділ 4 «Втрата»

Вероніка

У міцний сон вривається віддалений голос мами. Намагаюся прогнати його, бо мені снилося щось хороше. Було тепло і затишно.

— Ніко, — лунає вже ближче. — Ніко! — двері спальні з гуркотом відчиняються.

— Що? — перелякано підскакую в ліжку.

— Татові погано, — вона зривається з місця, а я, з просоння, намагаюся встигнути за нею. Злітаю за мамою по сходинках, а там страшне видовище… Заклякаю на місці від страху. У нього щось схоже на судоми. Він не реагує на маму. — Сашо, Сашо, — вона тримає його за плечі, намагаючись заспокоїти. — Ніко, викликай швидку. Негайно!

— Так, — відмираю.

Мчу до своєї кімнати. Намагаюся розблокувати телефон, але пальці не слухаються. Ледве вдається набрати номер швидкої. У вухах гуде, я навіть не запам’ятовую, що говорю, просто криком благаю приїхати якнайшвидше. А тоді інтуїтивно набираю номер Гліба. Не можу піднятися на другий поверх, мене почало нудити і трясти як в лихоманці.

— Так, Ніко, — Гліб відповідає майже одразу.

— Татові погано, — вичавлюю крізь сльози.

— Зараз буду, — відхиляє виклик, а я виходжу в зал, боячись піднятися до батьків.

Просто стою на місці, не рухаючись. Коли чую сигнал, вискакую на вулицю й відчиняю ворота. Гліб виходить з авто й одразу заходить до будинку, проігнорувавши мене. За хвилину приїжджає швидка, а я так і стою на вулиці. Через деякий час тата виносять на ношах, мама їде з ним, а я можу лише плакати, стоячи серед двору у нічній сорочці. Навіть не помітила, що не одягнула халат.

— Ніко, — підійшовши, Гліб обіймає мене за плечі. — Заспокойся, він у надійних руках. Його відвезуть в приватну клініку, я домовився. Все буде добре.

— Не можу, — навіть не витираю сльози. — Це страшно, — дивлюся на нього.

— Знаю, — пригортає мене до себе. — Ходімо до будинку, ти трусишся, — веде мене всередину. — Хочеш поїдемо до мене? Відпочинеш.

— Я маю бути з батьками.

— Не думаю. Зараз ти нічим не допоможеш. Краще відпочити, щоб зранку поїхати до лікарні.

— Він помре? — обіймаю себе руками, бо сорочка надто тонка.

— Ні. Швидше за все, це наслідки того, що з ним сталося. Хочеш я побуду тут?

— Не знаю, — відчуваю себе виснаженою до краю. Після сильного переляку мене завжди нудить.

— Ходімо, — бере мене за руку і веде до кімнати. Підводить до ліжка й підіймає ковдру, щоб лягла. — Спробуй заснути.

Не заперечую. Лягаю й натягую ковдру до підборіддя.

— Дякую, що приїхав. Я дуже злякалася.

— Розумію, — він нахиляється й лишає короткий поцілунок на губах. — Відпочинь, я буду у вітальні, — виходить, вимкнувши світло.

Схлипую гучно і даю собі дозвіл плакати, поки організм не виснажується. Це ніколи не припиниться. Тільки-но я думаю, що тато в нормі, як стається чергова халепа. Я думала він помре. Стояла посеред двору, зціпивши пальці, і не могла пригадати жодної молитви. Страшно так, що коліна досі тремтять.

Не уявляю нас із мамою без тата. Так, він зі складним характером. Суворий, принциповий, але мій тато… Він старший за маму на п’ятнадцять років і все життя забезпечував свою родину. Ні я, ні мама ніколи не працювали, лише витрачали кошти, якими забезпечував він. У нас є цей будинок і квартира в новобудові, куплена кілька років тому. Магазини, склади, три автомобілі. Батько не розкидався грошима на різні дрібниці, яких іноді хочеться жінкам, але ми ніколи не знали скрути. Якщо його не стане, я не знаю, як переживе це мама, яка справді його кохає.

Прокинувшись ще затемна, дзвоню мамі і, почувши, що напад минув, йду шукати Гліба. Він спить на дивані у вітальні. Йду на кухню й сталю варити дві кави. Він заходить через кілька хвилин, сідає за стіл.

— Важка ніч. Валерія Миколаївна не дзвонила?

— Каже, напад минув. Тато спить. Я поїду до них.

— Почекаю, поки зберешся, і відвезу. Не варто тобі сідати за кермо.

— Гаразд, — ставлю перед ним каву і йду збиратися, прихопивши з собою чашку.

Приймаю душ, одягаю штани й кофтинку, перші, які потрапили на очі. Скручую в гульку волосся й виходжу. Прокидається вдячність до Гліба. Мабуть, вперше така сильна. Він прилетів вночі швидше за швидку допомогу, допоміг мамі й залишився зі мною.

— Готова? — встає з дивана в холі.

— Глібе… дякую, що приїхав вчора.

— Пусте, — відчиняє двері й чекає, поки вийду.

Відвозить мене до лікарні, де я знову впадаю в паніку, побачивши батька в різних трубочках. Мама дуже втомлена, розчавлена морально. Вона просить посидіти мене біля тата і їде додому переодягнутися. Увесь час я безвідривно дивлюся на спляче татове обличчя, боячись навіть поворушитися. Кілька разів заходить медсестра, перевіряє електронні прилади, які видають різні звуки. Коли повертається мама, я виходжу в коридор й набираю номер Аліси.

— Ти під’їхала? — без привітання питає подруга.

— Алісо, татові вночі стало погано, я зараз у лікарні. Не зможу тобі допомогти сьогодні, — пускаю сльозу. Поряд з Алісою завжди хочеться поплакати й отримати тепле слово та підтримку.

— Надішли мені адресу, я приїду, — вона навіть не чекає моєї відповіді, одразу відхиляє виклик.

Схлипую, але швидко беру себе в руки й пишу їй адресу. Повернувшись до палати, застаю тата при тямі, він навіть усміхається, легко стискаючи мої пальці. Одного погляду на маму достатньо, щоб серце розривалося на частини, вона ледве стримує сльози. Дуже шкода її і тата, вони гарна пара і майже ніколи не сварилися. Ми залишаємо його відпочивати й п’ємо каву в кафе на першому поверсі. Потім мама підіймається до палати, а я виходжу на вулицю, зустріти Алісу.

— Як ти? — одразу мене обіймає.

— Тримаюся. Дякую, що приїхала.

— Що кажуть лікарі? Ти така змучена, Єв…. Ніко.

— Тато прийшов до тями, значить все буде добре. Ой, мама дзвонить, — дістаю з кишені штанів телефон. — Мамо, я на вули… — телефон випадає з пальців. Аліса втримує мене, бо починається хитатися земля. Все пливе перед очима, але сліз немає, є тільки шалений біль у грудях.