Розділ 3 «Подруга»

Вероніка

— О, лялечка приїхала, — усміхається Аліса, відчинивши двері.

— Не чекала мене? — простягаю їй пакунок.

— М-м-м, роли, — зазирає до пакунка. — Що святкуємо?

— Твій переїзд, — дивую її. Знімаю взуття й проходжу до столу.  

— Не зрозуміла, — йде за мною. — Ми тікаємо? — в синіх очах спалахує азарт.

— Я знайшла для тебе квартиру, — викладаю з сумки ключі.

— Що це за новини? — дивується. — З якої радості?

— Мені ця кімната не подобається. Мало місця.

— Для мене достатньо.

— Завтра допоможу тобі переїхати, — не слухаю її заперечень. Починаю викладати пакування на стіл.

— Ніко, я не згодна. Чуєш?

— Чую, але я вже оплатила за два місяці. Краще фото подивись, — дістаю телефон. Відкриваю галерею й даю їй погортати.

— Ти, мабуть, щось сплутала або здуріла, — бурчить, відклавши гаджет. — Я не діаманти продаю, а морозиво.

— У мене є можливість оплачувати тобі житло.

— Цього не буде, — відрізає категорично.

— Алісо, — зітхаю, — дай штопор.

— Таскаєш мені їжу, подарунки на свята дорогі даруєш. Це в тебе таке заспокійливе після повернення? У вас, начебто, були фінансові проблеми?

— Річ йшла про великі гроші. Те, що витрачаю я, взагалі не рахується. Я хочу зробити тобі приємне. Приходити до тебе і навіть залишатися на ніч.

— Тоді треба було взяти те крісло з Києва, хазяйка не обідніла б. От в ньому ти почувалася б комфортно. Щасливою.

— Аліско, я обожнюю, коли ти бурчиш. З тобою світ не здається суцільним негативом, — завершую відкорковувати вино й наливаю у дві чашки. — За твоє нове житло.

— Це дуже круте житло, я не зможу прийняти такий подарунок, і оплачувати самостійно теж не вийде.

— Дозволь потішити тебе приємним. Ніхто не обідніє. До того ж у нас невдовзі з’явиться партнер, Гліб говорить, що скоро станемо на ноги.

— Звісно, з допомогою шантажу і сам Гліб непогано так став. Ненавиджу його. І на весілля мене не запрошуй, бо заберу мікрофон в організатора і скажу все, що думаю про нього.

— Не нагадуй мені про весілля, я маю два вільних місяці й хочу провести їх з насолодою.

— Душа в мене болить за тебе, але мовчу, — цокається зі мною й відпиває вино. — Стараюся мовчати.

Ми їмо смачні роли, п’ємо вино і розмовляємо. В основному про екзамен, який буде через два дні. Коли ми ось так удвох вечеряємо, я завжди згадую крильця і дешеве тепле  вино в готельному номері. З сумом і бажанням повернути той момент. Тоді переді мною була невідомість. Вона притягувала до себе й викликала легке хвилювання. Я могла планувати своє життя, як заманеться. Мріяла і була впевнена, що все вдасться… Тоді я була щасливою і повністю вільною.

Після вечері починаємо складати речі Аліси. Вона постійно бурчить на мене, але дістає їх із шафи, вказуючи, що і в яку сумку класти.

 — Що це? — беру в руки сукню, а точніше блискучий клаптик. — Алісо, це давно не носять.

— Знаю. Мама купувала, не можу викинути.

— Вибач, — відкладаю, розгубившись.

— Але посміятися можна. Я досі в неї влажу. Зараз покажу, — відвертається й швидко її одягає. Мені доводиться кусати вуста, щоб не сміятися.

— Алісо, — ховаю обличчя у долонях.

— Ржи вже, — пихкає. — Оце піду в такому в клуб — всі хлопці мої. Тільки не можна нахилятися, бо випаде тут, — притискає долоні до грудей. — І сідати, бо покажу всім труселя. Посмійся, бо я вже й забула, що ти усміхатися вмієш, — відвернувшись знімає сукню й накидає халат. 

— З тобою легко. Допомагаєш не думати.

— Майже рік минув, — вмить стає серйозною, сівши на свої речі на ліжку, — не забула?

— Ні, — ховаю очі. — Ненавиджу. Кожною частинкою своєї душі.

— Впевнена, що відчуваєш ненависть? Це таке специфічне почуття…

— Жодного сумніву. Я такого болю ніколи в житті не відчувала, і більше не хочу. Ніколи.

— Тобі й не світить. Житимеш собі з маніпулятором, народиш дітлахів…

— Ні, — перебиваю її. — Я про це гарно подумала і заздалегідь підібрала потрібні пігулки, які буду пити до кінця життя.

— Губиш себе, — гучно зітхає. — Це вино дивне, після нього тягне плакати.

— Я вирішила закрити двері у минуле, — кажу тихо. — Залишити там спогади й почати все спочатку. Гліб не такий вже й поганий. Просто він бореться за бажане.

— Будь-якими способами. Не зовсім чистими. Вирішила дати йому шанс?

— Закохаюся у нього і не болітиме.

— Ненависть не болить, Ніко, — встає й продовжує складати речі. Нічого не відповідаю, бо прекрасно це розумію, але… згадувати не можна, бо тоді знову буду плакати. — Аліс… — затинаюся, міркуючи чи варто говорити. — Я хочу зараз закрити цю тему, щоб більше не повертатися ніколи. Коли ми були у Києві… Ти облила супом відвідувача.

— Можеш не нагадувати, чудово пам’ятаю його погляд і крики.

— Арсен, — навіть від імені в грудях нестерпно щемить, — якось сказав, що його облили супом в ресторані.  

— А? — зависає з відкритим ротом. — То він не тільки зрадник, але й бабій?

— Я хотіла спитати ще тоді, але побоялася розчаруватись.

— І думала, що я піду на побачення з ним? Ніко, ти мала сказати! А якби між нами, не дай Боже, щось закрутилося?

— Тоді він не прийшов до тебе, а подзвонив мені, далі ти знаєш… — гірко зітхаю.

— Це не дає тобі спокою, — киває. — Точніше не тільки це, але ти все одно шукаєш якихось виправдань для нього. Так?

— Не виправдань, просто цікаво чи я остаточно дурепа.

— В принципі, це легко перевірити, — знаходить під одягом свій смартфон. — Як там його?

— Лют-таєвський, — виходить з придихом.

— Хм-м-м, — кілька секунд серйозно дивиться в екран, — це не він. Я іншого облила. Сто відсотків.

— Заспокоюєш?

— Ти мала б вже зрозуміти, що я не терплю брехні, тому на мене багато хто ображається. Правду не люблять. Це не він, — блокує телефон. — Якщо тобі стало легше — я рада.