Розділ 2 «Відповідальність»

Вероніка

Через два місяці після заручин

— Ніко. Ей, Ніко, — Христя клацає пальцями перед моїм обличчям. — Ти тут?

— Так, — відпиваю охололе капучино. — Задумалася.  

— Про кого? Скучила за нареченим? — хитро всміхається. — Ви взагалі з датою визначилися?

— Це буде серпень, а з датою… Гліб наполягає на перших числах, а я не проти зупинитися на останніх.

— Чому ти тягнеш? Вже могла б бути заміжньою і щасливою.

— Захворіла, — відмазуюся тим, що вигадали батьки разом з Глібом.

— І на яку хворобу? — уважно дивиться на мене. — Ти щось приховуєш, так?

— Деякі віруси бувають занадто небезпечними, — виходить зітхання. Вірус, який заліз мені під шкіру, навряд чи вдасться колись вилікувати. Він надто отруйний.

— І навіть на дзвінки не могла відповідати? Я тобі дзвонила багато разів, а потім телефон взагалі був вимкнений.

— Я купила нову карту, а тоді… загубила.

— І вирішила знову користуватися старою, — хмикає. — Не хочеш розповідати — не треба, але не вигадуй різну дурню. Допускаю, що ти злякалася, бо у вас все швидко закрутилося. Знаючи про твою любов до свободи, ти просто могла попросити про час, а люблячий Гліб пішов на поступки. Так?

— Приблизно.

— Що з сукнею?

— Ту саму одягну. Її все одно ніхто не бачив.

— Можеш купити нову, але не хочеш? Подруго, я тебе не впізнаю.

— Вона мені подобається.

— Якась ти невесела. І схудла більше, ніж потрібно. Нервуєш?

— Так. Маю вже бігти, — дивлюся на годинник. — Тебе підкинути?

— Ні, Мишко забере.

— Ви знову зійшлися? — дивуюся. Не пам’ятаю, чи говорила вона щось про свого колишнього.

— Літо на носі, я буду вдома. Треба ж якось розслаблятися, — усміхається.

— Тобто… — загальмовано ловлю її слова.

— Коли поїду, йому доведеться шукати іншу, а поки що я купаюся в його турботі.

Раніше наші зустрічі здавалися мені цікавими. Ми здружилися в старшій школі і довгий час були ліпшими подругами. Коли Христя поїхала навчатися за кордон, я деякий час навіть в депресії перебувала, а зараз від розмови з нею лише голова болить. Нічого корисного чи цікавого. Балачки про одяг, прикраси, відпочинок, плітки про знайомих мене більше не цікавлять. Я прагну спокою. Відпочити від усіх. Не думати і не відчувати. Не згадувати. Не плакати.

На своєму авто їду до офісу. Сьогодні тато має переписати весь бізнес на мене. Майже три місяці літа я навчатимуся та перейматиму досвід в офісі. Тоді весілля, подорож і навчання в університеті. Як каже Аліса, в мене є останні місяці, щоб попрощатися з душею, а потім її прибере до лап маніпулятор. Я не можу сказати, що Гліб мене якось ображає, але стосунки між нами натягнуті. Ми ходимо разом на зустрічі, але між собою розмовляємо дуже мало. Він дарує мені прикраси та квіти перед батьками, поводиться мило, запрошує на вечері. Було б добре, якби наші стосунки були такими після одруження, без поцілунків та інтиму.

Коли опиняюся в татовому кабінеті, всі вже зібралися. З невдоволенням дивлюся на його чашку з кавою, але нічого не кажу. Йому не можна, лікар забороняє. Після нападу, який він ледве поборов, у тата стався мікроінсульт. Після реанімації він довго лежав у лікарні, потім вони з мамою були на відпочинку і він помалу прийшов у норму. Звісно, є багато заборон та рекомендацій, пігулки на постійній основі, але він з нами і це найголовніше.

Вся процедура займає зовсім небагато часу. Ми ставимо свої підписи, юрист оформлює папери. Відтепер у мене буде свій кабінет, де я вдаватимуся у сенс робочого процесу. Після підписання документів цим і займаюся. Облаштовую своє робоче місце і навіть радію, що за переглядом паперів у мене буде менше часу на депресію.

— Ніко, — після короткого стуку заходить Гліб, — пообідаємо разом?

— Я була в кафе, тому не голодна, — не підіймаю очей.

— Взяв тобі салат, — підходить й ставить переді мною пакунок. Бере собі стілець й сідає навпроти. Куштує свою пасту. — Олександр Петрович пропонує відзначити цю подію в ресторані сьогодні ввечері.

— Я хотіла зустрітися з подругою, — лише думка про святкування викликає негатив. Ми з батьками майже не розмовляємо, вони досі гніваються на мене за втечу. Це буде знущання, а не свято.

— З Христиною?

— Ні, з одногрупницею, — про Алісу Гліб нічого не знає. Він думає, що я тікала до Києва сама.

— Тоді поговорю з ним, щоб перенести святкування.

— Дякую, — куштую свій салат.

— Я тобі не ворог, Ніко, — уважно дивиться на мене.

— Знаю, — відводжу очі.

Мені давно хочеться ще раз запитати у нього, як він мене знайшов у Києві, але не хочу підіймати тему Арсена. Точніше не можу. Я маю його забути. Почати нове життя й викинути з голови все зайве. Тепер на моїх плечах відповідальність, я не можу підвести батька, бо боюся за його стан. А бувають такі довгі самотні ночі, що я навіть згодна закохатися у Гліба, лиш би не згадувати поцілунки Арсена і тепло поряд з ним. Як лікувати душу? Чому за стільки віків люди не вигадали дієвих ліків для зранених коханням людей?

— Стосовно продажу частини бізнесу, тобі все зрозуміло?

— Я розумію, для чого ми це робимо.

— Це найкращий варіант з усіх можливих. А пізніше ми зможемо не тільки викупити цю частину, але й розширитися. Поставити бізнес на міцний фундамент.

— Покупець вже є?

— Так, усім займався Олександр Петрович, мене не підпускав. Він розмовляв і домовлявся про оформлення.

— Йому не варто так себе напружувати. За роботою забуває пити пігулки, не дотримується режиму.

— Скоро стане легше. Я більше не працюю з дядьком. Весь свій час буду приділяти роботі тут. Не хвилюйся, — несподівано усміхається мені, — все буде добре.

Маю подякувати, але я просто киваю. Якщо задуматися, Гліб справді допомагає, але ж ціну виставив дуже високу. Я до цього не готова, але… мушу.