5. Шляхами підказок

Пурпурові завіси туману огортали місце, схоже на лісову землянку. Хиткі осики тремтіли від найменшого пориву вітру, листки берізок кружляли в різні боки, і лише монструозні дуби стояли непохитно, навіть не ворушачись. Алла то наближалася, то знову віддалялась від цієї хатинки, вкотре пробігаючи повз дерева. Так тривало доти, доки під ногами не потекла брудна вода — то зелена, то чорна, то переливисто-червона з фіолетовим відтінком. Густа рідина з домішками багнюки та чогось слизького огорнула щиколотки й почала сповільнювати кроки. Жінка загрузла в цій наповзаючій небезпеці. Поступово самі́ стіни землянки перетворилися на трясовину — начебто розтанули від туману — і рушили лавиною на Аллу. Вона з усіх сил намагалася вирватися з оков трясовини, проте залишатися на місці було єдиним, що їй вдавалося.

Болото поглинуло її, і жінка відчула, що задихається. Вона вміла плавати, але чомусь була переконана, що тепер плавання їй недоступне, що вона — лише важкий камінь, який стрімко йде на дно. Алла почала відраховувати секунди, що чомусь минали шалено швидко, і дійшла аж до тисячі. Тоді заборсалася, розштовхуючи долонями дивну, схожу на неньютонівську рідину.

Сон змінила інша картинка. Алла раптом опинилася на жорсткому, холодному металевому даху якогось будинку. Підвівшись, вона обережно рушила вниз до ринви й мало не злетіла по трубі на землю. Обтрусивши пил із сукні, в яку чомусь була вдягнена, жінка озирнулася. Будинок виявився звичайнісіньким — утепленим, сучасним, яких сотні у будь-якому приватному секторі. Алла обійшла його з усіх боків, знайшла вхідні двері, проте сходів до них не було, тож потрапити всередину здавалося неможливим. І попри це, вона миттєво опинилася в довгому залі, прикрашеному вишитими рушниками та килимами на стінах і підлозі. Від такого розмаїття візерунків аж у голові закрутилося.

Раптовий порив вітру прокрався крізь порожні віконниці, змахнув рушники й оголив безліч дір у стінах. З однієї з них виповзла баба Одарка — саме в такому вигляді, у якому зазвичай навідувалася в кошмари: чорна, немов обгоріла, суха, без жодного клаптика шкіри чи м’язів. Упізнати в цій потойбічній істоті людину було важко, проте Алла чітко знала: це труп Ігорової бабусі. Потвора повільно й важко поповзла до неї, доки не вхопила холодною кистю за руку.

Спосіб, у який Одарка спілкувалася уві сні, лякав менше, аніж зміст її слів. Істота видавала хриплі, майже механічні звуки, нагадуючи зламаний годинник. 

— Дивися, що в печі. Дивися, що в стебці. Дивися! — повторювала вона, боляче стискаючи зап’ястя. 

Алла заверещала, але відбитися від мерця не змогла. Хапаючись за рушники, що слизько ковзали крізь пальці й тікали далі, вона кричала дедалі голосніше…

А потім прокинулася. Різко підхопившись із дивана, розбудила Ігора й попросила склянку води. За вікном сонце стояло вже високо, крізь відчинену кватирку долинали вищання свиней, мукання корови та квокання курей. Ігор одразу ж задовольнив прохання дружини, за що вона подякувала, випивши за один присіст увесь вміст склянки. Про нічого зайвого він не розпитував, лише пильно вдивлявся в її затьмарені, чомусь мокрі очі. 

— Йдемо до хати знову? — запитав чоловік, ніби наперед здогадуючись про причини її тривоги.

Алла мовчки кивнула. Намагаючись пригадати слова, почуті уві сні, вона навіть під час ранкових процедур — коли милася, вдягалася й чистила зуби — чітко чула серед гулу власних думок: «Дивися, що в печі, що в стебці…». За сніданком Ігор пояснив, що стебка — це погріб, проте не зовсім звичний: через особливості поліського клімату таке приміщення розташовувалося майже на одному рівні зі звичайними хатами, хоча дехто заглиблював його сильніше, але не настільки, щоб заливало водою.

Валерій Петрович з самісінького ранку стовбичив на грядці, збираючи огірки для сусідки, яка бралася їх засолювати. Сам господар обходитися правильно з консервацією не вмів, а на пропозицію Алли допомогти відповів, що не хоче обтяжувати гостю. Сперечатися жінка не стала.

Ігор попередив старого чоловіка, що вони поснідали й вирушають до будинку Одарки Павлівни, на що той побажав їм успіхів. Краєвиду з привезеної фотографії пан Валерій досі не впізнав, але пообіцяв на шляху до лісу по малину уважніше роззирнутися довкола. Алла вмостилася на пасажирському сидінні спереду, і її чоловік завів двигун.

Дорогою вона розглядала навколишні будівлі — від ультрасучасних до столітніх. Звичних для її рідного степу глиняних мазанок тут не спостерігалося: усі хати здебільшого зводили з дерева (напівпобілені) або з цегли, часто вже утеплені. Поруч із доглянутими садибами траплялося чимало занедбаних осель, які стрімко руйнувалися під наступом диких чагарників. Алла зітхнула, підібгавши губи від суму: села порожніють, молодь виїжджаєє до міст, а пам’ять про цілі покоління разом із будинками перетворюється на нікому не потрібний мотлох.

Та й її власна історія навряд чи когось зацікавить окрім найближчих людей. За сто років, якщо вони з Ігорем і залишать нащадків, про них згадуватимуть хіба що побіжно. Якщо, звісно, ті нащадки взагалі будуть. Крадькома поглянувши на чоловіка, Алла зловила себе на думці, що заплуталася. Вона не знала, чи кохання до нього остаточно вичерпалося, чи просто сховалося десь під шаром буденності, образи й звички. Жінка давно розпрощалася з юнацьким почуттям — минуло вже дванадцять років, і неможливо палко й незмінно горіти коханням стільки часу. Тепер вона цінувала інші грані: вдячність, затишок, комфорт і навіть тиху нудьгу, що неминуче проростає у тривалих стосунках. Від звички важко відмовитися, як і від думки, що Ігор — її єдина доля попри всі сумніви. Вони розв’яжуть цю моторошну проблему з бабою Одаркою, і все обов’язково налагодиться — принаймні на це сподівалося її серце. А от чи думав так само Ігор? Чи здогадувався він, що його дружина розгубила колишні почуття і що рятувати їхній союз треба негайно? Цього Алла не знала.