4. Явні таємниці

Алла прокинулася з головним болем. Вона точно нічого не пила міцного, однак відчувала нудоту та сухість у горлі. Навіть лимонний сік не допомагав, бо жінка не страждала від алкогольної інтоксикації, тож вітамін С у цій ситуації був марним.

Поруч із диваном лежали речі, які вони з Ігорем учора привезли з хати покійної Одарки. Алла притягнула їх ближче, передивилася все й помітила, що бракує колечка. На підлозі не було ні покривала, ні подушки — отже, Ігор уже встав. Можливо, він забрав перстень із собою, аби краще роздивитися.

Жінка нашвидкуруч склала полотняне покривало, що слугувало ковдрою теплої ночі, та вийшла на подвір’я до літнього душу, аби трохи змити з себе втому. До комфорту і справді звикаєш стрімко, і Алла не була винятком. Змалечку звикла до сільського побуту, проте вже після університету помітила, що геть не уявляє життя без пральної машинки чи гарячої води. А коли почала заробляти достатньо, аби не лише купувати їжу та сплачувати комуналку, а й відкладати на корисну побутову техніку, її світ остаточно звузився до посудомийки, мультиварки, аерогрилю та робота-пилососа. Натомість тут, у Валерія Петровича, доводилося митися надворі (добре хоч у саморобній кабінці), про пральну машину чи навіть напівавтомат можна було й не мріяти, замітати доводилося звичайним віником, а посуд мити виключно вручну. Саме через відсутність цих базових зручностей вони з Ігорем колись і переїхали до орендованих квартир, чия вартість постійно зростала.

Власного житла вони так і не нажили за десять років стосунків і два роки шлюбу. Така доля спіткала чимало пар їхнього покоління, і якщо кілька років тому Аллі було байдуже на це, то після повномасштабного вторгнення вона почала серйозно замислюватися про те, що вічно кочувати орендованими кутками не вийде. Хоча вся їхня молодість минула в шаленому темпі роботи, майбутнє вони уявляли вже з дітьми, а для бодай якогось усвідомленого батьківства спершу варто було б обзавестися власними квадратними метрами. Ігор теж думав про це: вкладав кошти в надійні акції, тримав заощадження на депозитах, а коли його батько відмовився від спадщини, навіть пропонував продати закинуту бабусину хату. Щодо останнього Алла поки що просила почекати — принаймні доти, доки бабуся Одарка не почала постійно вриватися в її сни.

Після прохолодної води в голові трохи проясніло, зникло й докучливе відчуття, ніби її скроні затиснули лещатами. Алла переодяглася та спробувала трохи підфарбуватися: після безсонних ночей їй усе менше подобалося власне відображення у дзеркалі. Уранці вона виглядала надто виснаженою, навіть злою, і власне обличчя почало її лякати. Кілька ненав’язливих штрихів — і настрій одразу покращився.

Валерія Петровича вона знайшла на кухні, господар саме помішував ложкою вміст невеликої каструлі. За характерним ароматом гостя одразу впізнала страву, яку він варив, — борщ.

— Доброго ранку! — привіталася жінка, переступаючи поріг і переконуючись у своїх здогадах. 

— Добрий день, Аллочко, вже добрий день. — Валерій Петрович лагідно усміхнувся гості, скуштувавши з ложки навар. — Оце якраз нам усім обід варю. Ви проспали сніданок. 

— Довго не могла заснути, вибачте… — виправдовувалася Алла, і це була чиста правда. 

— Нічого страшного. Ви ж на заслуженому відпочинку. 

— А де Ігор? — за хвилину поцікавилася жінка, наливаючи у склянку води. 

— Пішов до тітки, дуже рано ще прокинувся. Вас будити не хотів. — Чоловік накрив каструлю кришкою та знову зиркнув на Аллу. — Якщо хочете самі щось приготувати, то прошу, я на кухні не засиджуюся. 

— О ні, я зовсім не голодна.

І тут вона анітрохи не лукавила. Апетит зник у неї вже давно — знову ж таки через моторошні нічні кошмари, пов’язані з покійною Одаркою. Чи можна було приписувати вплив мертвої старенької на здоров’я живої людини? Алла не знала відповіді, але чітко розуміла, що стрімко схудла, змарніла й втратила колишній вигляд якраз відтоді, як уперше у сні відчинила гнилу труну й зазирнула у вічі трупові Одарки Павлівни. Із кожним днем вона все більше нагадувала собі привид із майбутнього. Усі спроби заїсти це внутрішнє виснаження призводили лише до нападів нудоти та болю в шлунку. Бабуся Одарка давала зрозуміти через нечіткі образи й уривки фраз: якщо онукова обраниця не прийме родинний дар, покійна ніколи від неї не відчепиться.

Із майже повною склянкою води жінка повернулася до гостьової кімнати, зробила кілька ковтків і взяла до рук знімки, витягнуті з бабиної схованки. При денному світлі вони вже не здавалися такими зловісними — звичайнісінькі чорно-білі фото минулого століття. Алла прискіпливо звірила обличчя бабусі Дусі та її брата Олекси: спільних рис і справді було чимало, проте це ні на крок не наближало до розгадки того, що могло пов’язувати Ігорову родичку з Євдокією. Жінці не давало спокою питання, де і як вони познайомилися. Невже посварилися через щось? Адже бабуся Євдокія ніколи в житті не згадувала про подругу з-під Звягеля, чи Новоград-Волинського, тож на момент народження самої Алли від тієї дружби вже й сліду не лишилося. Чи могло за цим ховатися якесь заборонене кохання? Дід Олекса начебто був зразковим сім’янином, і ніхто ніколи не дорікав йому зрадами.

Недослідженими залишалися ще дві картки — такого ж формату, проте на них красувалися не портрети, а пейзажі. На першому виднілося якесь звичне для цих країв узлісся, на другому — величний білий валун із висіченими на ньому цифрами. Алла навіть підсвітила їх ліхтариком на телефоні, аби розібрати написи: зверху красувалося «48°0′40″», а трохи лівіше знизу — «31°52′50″». Збагнувши, що це географічні координати, вона миттєво вбила їх у пошуковик…