3. Прибулець на тому березі

Алі — вісім років.

Вона ловила рибу разом із Назарчиком, Настею та Ростиком. Після тривалих дощів Мертвовод сильно розлилася. Аля, мабуть, уперше у своєму короткому житті бачила такі нескінченні зливи. Береги затопило, та дітям вдома не сиділося: Ростик вигадав поцупити в діда гумові чоботи, спінінги й відра; а Назарчик приніс насадки та наживку, гордий тим, що сам виростив справжніх опаришів.

Алі риболовля не подобалася. З вітчимом вона ходила вудити кілька разів, але жодного захоплення від процесу так і не відчула. Сидіти й мовчки милуватися природою дівчинка не звикла — їй кортіло бігати безкрайніми зеленими луками, торкатися листя очерету й залізати на старі кам’яні брили, які, здавалося, стояли на цій землі ще від створення світу. Вона мовчки присідала на траву, спостерігала за павуками та мурахами, ловила ящірок і лякалася, коли бачила маленьких гадюк. Вітчим із друзями частенько полюбляв хильнути — від алкоголю він одразу добрішав і ловив для Алі пуголовків у банку, щоб вона за ними спостерігала. Мама ж сварилася й виливала вміст слоїків, а дівчинка вперто шукала нові схованки для своїх «дослідницьких зразків». Урешті, отримавши добрячої прочуханки, Аля облишила експерименти, гірко оплакавши кожного пуголовка. І з вітчимом на річку більше не ходила.

Але ж ловити рибу з друзями — зовсім інша справа, еге ж? Аля й досі не вміла відрізнити коропа від карася чи ляща від окуня, але слухняно закинула спінінг у воду й чекала, чи клюне бодай хтось. Настя заздалегідь узяла з Ростика слово, що весь улов вони випустять назад. Алі, правда, здавалося, що той нікого не послухає й таки тягнутиме рибу у відрі додому, аби похвалитися перед дідом.

Ростик завжди був таким: підбивав усіх на дурниці, капостив відмінникам, прогулював уроки, смикав дівчат за коси (Алі теж якось дісталося) та ставив підніжки. Було незрозуміло, чому він вирішив дружити саме з двома однокласницями, адже вони не жили по сусідству, списувати не давали, а за потреби могли й здачі дати. Назарчик — слухняний, чемний і замалий на свій вік хлопчик — був цілковитою протилежністю Ростика. Проте вони ще з пелюшок розуміли один одного на якійсь особливій мові поглядів, тож Назарчик мусив слідувати за другом у кожній його халепі.

З Ростиком більше ніхто й не спілкувався. Усі «нормальні» діти його щиро ненавиділи. Ще в дитсадку він бився й ображав інших, і жодна вихователька не мала на нього впливу. А з батьками все було ще гірше: Ростик вихвалявся тим, що вдома його б'ють, наче це був привід для гордощів. У школі його поганий характер анітрохи не зм'якшав, а уроки він перетворював на суцільне випробування для першої вчительки — Лілії Анатоліївни. Вона, така добра й лагідна до Алі, намагалася бути суворою з Ростиком, але й це не допомагало. Він залишався некерованим.

Аля й сама не розуміла, чому досі йому не набридла. Вона намагалася ставитися до нього терпляче й співчутливо. Якось Лілія Анатоліївна прошепотіла їй на вушко, що поганих дітей не існує — буває лише погана поведінка. А причин для неї безліч, головне — розгледіти за нею поранену змалечку душу. Аля досі не могла побачити в Ростикові ту душу, бо й гадки не мала, як вона виглядає, але щиро йому співчувала. Батьки жорстокі, а єдиний добрий родич — дід — регулярно йшов у запої та випадав із життя на дні. Ростикові часом не було чого їсти, він ходив у залатаному одязі, а все шкільне приладдя було найдешевшим. Аля й сама не могла похизуватися багатством чи палким батьківським любов'ю, тому певною мірою розуміла хлопця. Йому бракувало лише одного — безумовного прийняття. Проте у своєму ніжному восьмирічному віці Аля до цієї думки ще не дозріла.

— Є, є, спіймав! — вигукнув Назарчик, з усієї сили потягнувши спінінг на себе. Швидко накрутивши волосінь, він визволив рибу з гачка й гордо показав друзям: — Лящ! Дивіться, який добротний!

— Тьху на тебе, тільки рибу мені розлякав, блять, — роздратований успіхом товариша, Ростик сплюнув на траву. Лаятися він любив страшенно. — Випускай назад, а то Настя зараз розплачеться.

Аля перевела погляд на подругу. Та мовчки дивилася на протилежний берег, порослий очеретом, за яким височіли кургани й кам'яні брили — справжній інший світ. Ближче до Вознесенська Мертвовод розширювалася, і каміння там було інакшим — білим, як вапно, яким бабуся Дуся білила хату. Тут же річка була ще вузькою, та Аля все одно побоювалася перепливати її, хоч і вміла гарно триматися на воді (заслуга вітчима).

Настя навіть не чула суперечки хлопців — її погляд прикувало щось на іншому березі. Аля не розуміла причини, доки й сама не помітила рух у заростях очерету. Це була не чапля й не журавель, а щось велике й темне. Лише коли істота ступила у воду, Аля збагнула: до них плив величезний пес. Чорна, як мокре воронине крило, шерсть виблискувала під серпневим сонцем. Ростик із Назарчиком нічого не помічали за своїми спінінгами, та й пес рухався не до них, а в бік дівчаток.

Настя взагалі відсіла трохи далі. Настрій у неї був кепський — удома знову насварили, тож їй не хотілося бути ні в хаті, ні з друзями. Трішки відлюдькувата, як казали дорослі. Мама Алі симпатизувала Насті й постійно просила доньку кликати подружку в гості та приділяти їй більше уваги. Часом це доходило навіть до ревнощів, але Аля вже почувалася намертво зв’язаною з нею. Вона й сама не збагнула, як опинилася в цій різношерстій компанії, покинути яку можна було хіба що виїхавши із села.

Тим часом собака переплив бурхливу річку, вискочив на берег, обтрусив воду й підбіг до Насті. Вона наче заціпеніла. Тварина обнюхала її ноги й… спокійно рушила далі.

— Ростику! Назарчику! — закричала Аля. Таких величезних собак, схожих на вовків, вона у своєму житті ще не бачила.