2. Про мертвих або добре, або нічого, крім правди

Тьотя Марина ласкаво посміхнулася Ігореві, щойно побачила його постать, яка невпинно та швидко наближалася. Вона обняла чоловіка й жартома потягнула за щоку, наче першокласника, однак Ігор не заперечував. Це була його тьотя — старша мамина сестра, найулюбленіша з усієї маминої родини. Старість уже почала її змінювати: сивина проступала у волоссі, обличчя вкривалося зморшками, а в кутиках очей чітко виднілися «гусячі лапки». Марина дуже любила посміятися та пожартувати, на будь-яку гулянку її кликали задля цікавих і кумедних історій, та ще й у голові вона тримала цілу картотеку анекдотів, які дісталися в спадщину від чоловіка Василя. Вдовою тьотя Марина стала одинадцять років тому — перед смертю баби Одарки, і відтоді не планувала виходити заміж знову.

— Ти диви який, з вусами, я ще таким тебе не бачила, — зареготала Марина, пальцями посмикавши племінника за вуса, аж боляче стало. 

— Мені барбер порадив так зробити, — пояснював Ігор, поки тьотя знову не засміялась. 

— Хто-хто? Барбі? Так ти ж ніколи ляльками не грався! 

— Та ні, ляльки тут ні при чому. Барбер — це така людина, яка стриже і голить чоловіків. 

— О-о-о, то он воно як, а я однаково не запам’ятаю, — тьотя Марина махнула рукою і знову посміхнулася Ігореві. — Зайдемо до хати? Трохи посидиш, розкажеш, як ся маєш.

Чоловік кивнув і показав, що приніс із собою пляшку напівсолодкого вина, яке Марина любила найбільше, та невеликий торт «Прага». Ще зі Звягеля віз це добро, бо в селі можна було купити хіба якусь дешеву наливку чи самогонку, а випічку жодна порядна господиня з магазину брати не стане.

Паперовий пакет якраз пасував до інтер’єру тітчиної хати. Зал, заставлений пізньорадянським комплектом меблів з одного боку та кріслами й великим диваном із іншого, відділявся від спальні старими шторами, такими впізнаваними ще за царя Тимка — навіть дверей не було. Тітці вони скрипіли, тож вона попросила дядька Василя їх зняти. На той час діти — троє синів — уже відійшли від батьківської хати, тож Марина жила удвох із чоловіком, а коли його не стало, залишилася сама. Не можна сказати, щоб їй було сумно чи вона страждала від горя, радше — ненавиділа напиватися, бо алкоголь зіпсував життя Василю, а відтак і її власне.

Тітка почала накривати на стіл, і попри заклики Ігора нічого не вигадувати, продовжувала нарізати помідори з огірками. «Домашні», — приговорювала Марина, ставлячи на пательню розігрівати зварену картоплю із сосисками. Кухня теж була без дверей, сполучена із залом тоненькою шторкою з бусин, які час від часу тихенько дзвеніли. Тьотя напружено працювала, і такою Ігор памʼятав її змалечку. Це дядько Василь більшою мірою відповідав за веселощі на свята, знав багато місцевих традицій і дотримувався їх під час важливих подій у житті односельчан — чи то весілля, чи то похорону. Марина ж тягнула лямку за двох: на городі, вдома під час виховання синів, по господарству. Єдине, за що їй було заборонено братися, — це машина. Тепер у неї не було потреби працювати за двох, тому почувалася вона настільки добре, наскільки це взагалі було можливо в її ситуації.

— А чому ви з Аллою ночуєте в того Петровича? Винаймаєте кімнату за страшні гроші, напевно! Чи не краще було б у мене?

Дорікання тітки збили Ігора з пантелику. Він хотів почати розпитувати про бабусю Одарку, саме підшукував, із чого найкраще підійти, аж тут довелося вигадувати відмовку. Казати правду не можна було: Марині зовсім не обов’язково було знати, що Ігор з Аллою обшукують закинуту хату в пошуках магічних артефактів чи хоча б якоїсь книги замовлянь. А ще важче було пояснити, що Аллу мучить баба Одарка — щоразу вторгається у сни й не дає спокою. Тітка любила бовкнути зайвого на вулиці, а Ігор не хотів здіймати переполох у селі. Достатньо вже було новини про його появу, та ще й у компанії чужоземки Алли.

— Не хотів тобі клопотів завдавати, — почав виправдовуватися чоловік.

Він усе-таки налив із графина компоту до чашки, зробив кілька ковтків і аж закашлявся від того, скільки цукру тьотя Марина туди поклала.

— Та й Аля в мене дуже сором’язлива, боялась перед твоїми очима здатися ні до чого не путящою. 

— А я що, така страшна баба-шкраба? 

— Зовсім ні, просто… — Ігор зробив ще один великий ковток, щоб виграти паузу, кинув погляд на шторку до спальні й швидко випалив: — Просто в нас свої нічні справи, а ти ще почуєш, зіпсуємо тобі сон.

Принаймні у Валерія Петровича кімнати відділялися справжніми дверима, до того ж старий ночував в іншому кінці хати — гостьовій кімнатині. Ігор лукавив: з Аллою в нього вже давно не було інтимної близькості — приблизно відтоді, як бабуся Одарка почала навідуватись у сни жінки. Проте задля того, щоб викрутитися з халепи, яку створила своїм питанням Марина, довелося збрехати. Тим паче, що такий аргумент подіяв на тітку, яка полишила спроби запросити їх перебратися до себе.

— Ну, тут я вам не порадник, а й справді, — засміялася Марина, приносячи тарілку з розігрітими картоплею та сосисками. — Чекай, я ще пиріжків із яблуками ранніми напекла, зараз дістану…

Ігор зітхнув, але вже нічого не казав. Він піднявся з крісла, підійшов до серванта, щоб поближче роздивитися фотографії тітки та дядька Василя. Посередині стояв знімок синів — ще таких юних і безтурботних. Ігор завжди мріяв про рідних брата чи сестричку, натомість мусив задовольнятися дозованим часом із синами тітки Марини, доки ті не розбіглися по різних містах і навчальних закладах, або ж із донькою дядька Степана — маминого брата, який жив у Вараші. Чесно кажучи, з родичами з боку батька Ігор майже не спілкувався: тато наче цурався і баби Одарки, і діда Миколи, а про Ігорового дядька Сергія майже ніколи не згадував у розмовах. У підлітковому віці це наводило на смутні думки, що з батьковою сім’єю щось не так, але дізнатися правду достеменно не вистачало ні бажання розпитувати детальніше, ні часу. Навчання заполонило увесь простір і всі мрії про майбутнє, а зрештою мама розлучилася з татом, і можливості розкрити затаєні скелети в шафі вже не випало. Може, про це йому ніхто б і так не розповів чесно.