1. Обличчя з минулого

Гіркий, терпкий запах полину біля вікна занедбаної хатини дурманив голову. Алла витерла сльозинку, яка тільки-но з’явилася в оці, зірвала пальцями дрібні листочки, перетерла в долонях і вдихнула аромат полину, що розкрився ще яскравіше. Так пахло її босоноге дитинство, проведене на річці Мертвовід. Довгі гранітні брили, порослі мохом і лишайниками, постали в уяві одразу ж, як тільки в ніс добряче вдарив аромат нехвороща.

Алла облишила рослину, ступила кількадесят кроків у невідомість до вхідних дверей хатини та постукала. Зі зрозумілих причин — удома нікого не було років із десять — їй ніхто не відчинив. Вона почала розхитувати дверні дошки, аби утворити хоч шпарину, через яку можна було б пролізти. Ігор обіцяв наздогнати Аллу з хвилини на хвилину, однак чомусь затримався — його не було видно. Жінка ледь не впала всередину, коли рвучко штовхнула двері, але втрималася й переступила через поріг.

Ось вона — хатина Ігорової баби. Холодна, темна, з важким духом. Тріщина через усю стіну виднілася завдяки променю денного світла, який пустила Алла. У підлозі світлобоязкі терміти прогризли ходи, у багатьох місцях дошки протрухлявіли. Жінці було боязко робити кроки, та цікавість до наповнення оселі змушувала її обережно ступати вперед, навіть попри гучний скрип і тріскіт. Через пів хвилини вона дісталася залізного ліжка, на якому все ще лежав старий пуховий матрац. Від нього тхнуло і сирістю, і чимось іще неприємним, про що Алла навіть думати не хотіла.

Зазвичай до таких хат проривалися мародери та шукачі цінностей, але цю оселю ніхто не обкрадав. Принаймні Алла не спостерігала ознак такого нечесного злочину: усі речі стояли на своїх місцях, наче їх залишили тільки вчора. Вона помітила чавунний чайник на печі, поволі підійшла до нього, схопила за ручку й відчула надзвичайну важкість. Не змогла підняти його навіть на сантиметр. Бабині витівки.

― Алю! Алю, ти тут? ― голос Ігоря пролунав надворі, а невдовзі й він сам з’явився на порозі.

Жінка обернулася до нього та махнула рукою, ніби не бачила його вже казна-коли. Вона попередила, що підлога геть кепська, тому рухатися потрібно обережно. Ігор послухався й майже не пересувався — лише оглядав стелю, що обвалювалася, стіни, які терміново потребували шпаклювання, і те саме залізне ліжко з пуховим матрацом. На ньому померла Одарка Павлівна — його така добра й невинна на перший погляд бабуся.

― Підіймай матрац, зараз подивимося, що вона нам лишила, ― скомандував Ігор, шукаючи на телефоні ліхтарик, аби підсвітити.

― Я не можу, ― коротко відповіла Алла, яка непорушно стояла біля пічки. ― Вона не дасть мені підняти…

― Я тим більше не зможу, ― нервово усміхнувся Ігор. — Якби обійшлося без тебе, то поїхав би сам. Зрештою, це моя баба, я мав би самостійно з нею розібратися, але вона вплутала тебе в це…

Жінка повільно ступала до старезного залізяччя. Здавалося, на цьому ліжку спали ще зовсім далекі предки Ігоря, ще за імперських часів, але ця нічим не виправдана тривога заважала зробити такі потрібні рухи. Алла сяк-так зібрала всі сили в кулак, затиснула їх, міцно вхопилася за матрац і з потугами відкинула його на підлогу. Здійнялася добряча хмара пилу, але присутнім у цій хатині було цікаво інше. На дошці під матрацом лежав уже жовтий від старості конверт.

Алла довго ковтала гірку слину, перш ніж дізнатися, що ж там ховалося. Нарешті двома пальцями вона витягнула кілька фотокарток, аркуш, вирваний зі старого зошита, та дивне тонке кільце, яке одразу ж передала Ігореві.

― Ну й важке, ― зауважив чоловік, зваживши його на долоні. ― Що це за бабині вигадки, як так можна було зробити?

Сама відповідь крутилася в Ігоря на язиці ― магія… Звичайна, примітивна, у чомусь дикунська магія. Про наявність якої в бабиному домі він підозрював ще змалечку, однак здогадок ніхто не підтверджував. Чи не хотіли підтверджувати. Хтось же мав про це знати: селом чутки ширяться набагато швидше, ніж у місті.

― Дивися, що тут написано, ― вивела чоловіка з роздумів Алла. ― «Київ, тисяча дев’ятсот п’ятдесят третій рік. На добру згадку моїй любій Дусі»… Дуся. Євдокія…

— Це ж твоя бабуся Явдоха! — констатував Ігор, пильно придивившись до юних облич на старій фотографії.

— Так і є, так і є.

Алла завмерла на кількадесят секунд, теж прискіпливо вивчаючи постаті ще зовсім молодих дівчат — Явдохи й Одарки. Вона не могла зрозуміти, яким боком у цій історії опинилася її бабуся, яка ніколи не розповідала, що бувала в Києві, а тим паче про те, що мала подругу — бабцю Ігоря, коханого Алли. Ще донедавна коханого, а зараз — соратника в пошуку виходу з цієї «каші», яку заварила Одарка.

— Гаразд, із цим пізніше розберемося, а це хто такий? — Ігор ткнув пальцем у обличчя вже не зовсім молодого чоловіка в національному строї та з шапкою на голові.

Алла поглянула на обличчя своєї бабусі з попереднього знімка й порівняла з фотографією, на яку вказав чоловік. Знайшлося чимало спільного: форма очей та брів, губи, навіть статечний квадрат обличчя з виразними вилицями. Та й колір волосся був однаково темним — наскільки загалом можна було судити з чорно-білої фотокартки. Жінка попорпалася у власній пам’яті, складеній із окремих яскравих спогадів (інше десь загубилося), і поєднала очевидне:

— Старший брат бабусі, його звали Олексій, — промовила Алла й перевернула знімок, однак не знайшла там жодного пояснювального напису. — Я уяви не маю, навіщо твоя баба тримала в себе його фотографію.