Розділ 30

Аліса не встигла опам’ятатися, як опинилася у великій кімнаті. Раніше нею користувалися як спальнею, але зараз більшість меблів була накрита тканинами, а великі вікна заслонені темно-червоними шторами. Через це у приміщенні виникала напівтемрява.

Велике і темне  ліжко з червоним балдахіном зберігало відголоски минулої розкоші. На сірувато-брунатному фігурному каміні стояли в ряд безліч підсвічників із недогорілими свічками. Над ним висіло дзеркало у важкій позолоченій рамі. На стінах красувалися побляклі від часу шпалери в дрібну квіточку. Повсюди витав аромат пилу і давнини.

Міс Вайнроуз якийсь час заворожено розглядала кімнату, яка, на її думку, виглядала  зовсім недоречно. Таке враження, ніби її сюди домалював художник-самоучка, коли всі інші приміщення створювала рука майстра. Нарешті, згадавши, що її руку досі тримають, дівчина процідила:

— Відпустіть мене!

Схоже, герцог й сам розглядав спальню. Почувши голос Аліси, він на мить здригнувся, але швидко опанував себе і мовив:

— Так, звісно. Я відпущу вас, але, гадаю, нам не завадить… поговорити.

— Ми могли б це зробити і в коридорі. Навіщо було мене тягнути? — запитала леді, намагаючись висмикнути свою кінцівку, але в неї нічого не виходило.

— Ох… я перепрошую за свій вчинок. Він був… е… імпульсивним, але мені здалося, що краще, щоб розмова пройшла без зайвих вух, —  спокійно промовив чоловік. Він відпустив її руку і зробив  декілька кроків вперед. Біля каміна стояло два — судячи з обрисів — крісла. Дракон підійшов до них ближче і зняв тканину спочатку з одного, а потім  — з другого. Спочатку сів сам, опершись на м’яку темно-червону спинку крісла. А тоді жестом запросив сісти панянку.

Міс Вайнроуз підійшла до вільного крісла і сіла, тримаючи спину прямо,  і запитально поглянула на герцога.

— Що ж… — прочистив горло Дітріх, — я просто  подумав, що варто поговорити перед вашим від’їздом, щоб точно уникнути… непорозуміння.

— Непорозуміння? — перепитала дівчина, нахмуривши брови.

— Ну…е… мені просто… здалося, що вас щось… хвилює, — він говорив повільно, уважно підбираючи слова, дивлячись їй в очі.

— Навіть якщо мене й справді щось хвилює, хіба я зобов’язана вам про це розповідати? — огризнулась вона, відчуваючи, що роздратування, яке було зранку, накриває її новою хвилею. Розуміла, що не варто так гостро реагувати, але нічого не могла з собою зробити.

— Ні, не зобов’язані, — відповів м’яко. — Алісо, я питаю не через обов’язок нареченого, а тому що й справді турбуюся про вас і… вчора я гадав, що… що вчора вам було так само добре, як і мені, а нині ви були такою напруженою за сніданком. Щось сталося?

Леді мовчала, стиснувши  руки. Перше бажання — знову якось його вколоти, сказати, що, трапезуючи, йому навпаки було дуже весело, а тепер він сидить навпроти і ставить всілякі запитання. Проте швидко на зміну таким думкам прийшов сором. Алісі відверто не хотілося казати, що у неї на душі. Міс Вайнроуз завжди вважала себе розумною, але зараз вона почувалася, як головна героїня третьосортного любовного роману. Усі її ранкові хвилювання здалися такими примітивними і дурними. Ще вчора дівчина безтурботно насолоджувалася вечором, особливо не роздумуючи про свій від’їзд, а нині за шаром неспокою, роздратування і якоїсь злості ховала те, що так вперто не хотіла визнавати — у свої 22 роки панянка відчувала певну прив’язаність до герцога. А ще від відсутності побачень, особистих зустрічей стало самотньо. Так, залишитися тут Аліса не може, на це є об’єктивні причини. Не може, але, схоже, хоче.

Це усвідомлення настільки її ошелешило, що вона сиділа із широко розплющеними очима, то відкриваючи, то закриваючи рот, не кажучи ні слова, немов риба. А дракон не відривав від неї свого погляду. Він, здавалося, міг бачити усе, що коїться  в дівчиній голові.

Розуміючи, що мусить щось сказати, міс Вайнроуз тихо пробелькотіла:

— Я… Гадаю, що я… я… перенервувала перед… від’їздом, тож не варто турбуватися, герцогу.

— Знову герцогу? — запитально вигнув брову дракон.

— Ох, вибачте, я…

— Нічого, Алісо. Я розумію, що вам, можливо, поки важко звикнути. Зрештою, наші стосунки швидко розвиваються, проте  я радий, що ми поговорили. А тепер нам, мабуть, потрібно вже повертатися, поки вас не почали шукати, — Діріх Інчкольд встав, підійшов до панянки і подав їй свою руку. Вираз обличчя у нього був ніби у кота, який наївся сметани досхочу.

Аліса  встала і вклала свою кінцівку в його. Було трохи ніяково, хоча нічого зайвого вона не сказала, а думки він читати її не міг. Напевно. Що ж, по приїзду додому потрібно детальніше прочитати інформацію про істинних пар.

Вони вийшли в коридор, ніби нічого не сталося, і спокійно пішли до покоїв дівчини. Дракон зупинився біля її дверей, нахилився до своєї нареченої, і міс Вайнроуз відчула його аромат з нотками хвої.

— Я дуже радий, що саме ви виявилися моєю істинною, — прошепотів на вухо, і від цього тіло леді вкрилося зрадливими сиротами. — Маю надію, що ми невдовзі зустрінемося.

— Так, до весілля не так уже й багато часу.

— Гадаю, що це буде дещо раніше, — відповів чоловік і підморгнув.

Міс Вайнроуз подивилася на нього здивовано. У її голові крутилося безліч запитань після його слів, але жодне з них вона не озвучила. Натомість панянка тихенько й трохи незграбно подякувала йому і вислизнула за двері власних покоїв під гучний та пришвидшений стукіт свого серця.