Розділ 27

День їхніх заручин був чудовим: на насичено-голубому безхмарному небі яскраво світило сонце, заливаючи землю своїм м’яким світлом, пробираючись крізь зелені крони дерев, утворюючи свої химерні візерунки. Птахи весело співали, літали оси і бджоли. Легенький вітерець дарував омріяну прохолоду, доносячи свою пісню крізь тихий шелест рослин. Повітря поступово теплішало, густішало, несло у собі насичений аромат квітів і літа. Проте дівчина не помічала цієї краси, думки її були далекими і від водних процедур, котрі сьогодні були довшими, ніж зазвичай, і від загальної збудженості.

Алісу довго купали, натирали шкіру запашним милом, масажували ароматичними оліями. На волосся нанесли шампунь з екстрактом перлин русалки, а потім ще й маску з магічним пилком, і воно тепер виблискувало не гірше, ніж коштовне каміння.

Усі були веселі, а найбільше раділа Ліна. Бідна служниця дякувала долі, обіцяла принести щедру пожертву богам за те, що допомогли її пані знайти свого істинного!

А міс Вайнроуз не знала, ні як тепер дивитися містеру Інчкольду в очі, ні про що з ним говорити. Постійно прокручувала їхній вчорашній діалог у коридорі. Картала себе, що взагалі згадала про ту нічну пригоду. Ну хто її за язика тягнув? Треба було себе стримати. Ох, краще б уже розпитала про розслідування!

Герцог, схоже, подібних метань не мав, бо нині, ніби нічого й не сталося, відправив величезний букет білих троянд — служниці дивилися на нього із захватом — і підвіскою з кридомером — магічним каменем, що з блакитного кольору поступово переходив у насичено синій. Зустрічається він лише на півночі, а заволодіти ним хотіли багато аристократів. І не лише через його неймовірну красу, а й властивості — вважалося, що крідомер може захищати свого власника від усіляких небезпек і навіть один раз повернути з підземного світу, місця, куди потрапляли душі людей після смерті.

Герцог, схоже, подібних метань не мав, бо нині, ніби нічого й не сталося, відправив величезний букет білих троянд — служниці дивилися на нього із захватом — і підвіскою з крідомером — магічним каменем, що з блакитного кольору поступово переходив у насичено синій. Зустрічається він лише на півночі, а заволодіти ним хотіли багато аристократів. І не лише через його неймовірну красу, а й властивості — вважалося, що крідомер може захищати свого власника від усіляких небезпек і навіть один раз повернути з підземного світу, місця, куди потрапляли душі людей після смерті.

Снідала леді наодинці. Двері її балкону були відчинені, і до вітальні доносилися звуки з-за двору. Дівчина сиділа на темно-синій канапі. Перед нею, на фігурному столику із темного дерева, стояла срібна таця з їжею. На тарілці акуратно були викладені дві смужки копченого бекону, вівсянка, яєчня з одного курячого яйця, дрібно порізані помідори чері, приправлені оливковою олією. Оддалік, на невеличкій тарілочці, красувалася грінка, щедро помазана вершковим маслом. Праворуч від неї стояла чашка й кавник із білої порцеляни зі східним візерунком, а біля неї — невеличкий, але красивий молочник.

Їла Аліса довго, повільно жуючи свій сніданок. Опісля вирішила написати листи подругам. Стало трохи совісно — перед від’їздом вона обіцяла часто надсилати їм листи, усе детально розповідаючи. Знала, що Елізабет дуже любить такі заходи. На жаль, у барона Рамстеда справи йдуть не дуже гладко останнім часом, і його сім’я вперше за довгий час не бере участь у мисливських змаганнях. Тіана, будучи донькою графа Лаґерльофа, мала би бути тут присутня. Проте леді ще з самого дитинства не любила вбивства тварин — коли їй було 6 років, граф приніс муфту, не забуваючи уточнити, що річ зроблена з впольованого ним зайця. Останнє так сильно вразило дівчинку, що вона не лише розплакалася, а й змусила свою служницю разом із нею закопати подарунок батька в землю, виривши таким чином «могилу для тваринки». І хоча минуло вже чимало років, а цю історію згадували зі сміхом,  але ніхто в сім’ї не змушував панянку відвідувати мисливські змагання. Зрештою, Тіана — єдина дочка серед 4 дітей містера і місис Лаґерльоф. Вагітність графині проходила важко, може й тому жінка ставилася до неї з неабиякою ніжністю, намагаючись не давати. Та й сама дівчина світські заходи не надто любила, відвідувала їх рівно стільки, скільки потрібно, щоб мати репутацію благопристойної норійської  аристократки.

Описавши детально останні події та вибачившись, що подруги не зможуть відвідати її заручини, Аліса в останнє приміряла сукню, котру одягне цього вечора, і перевірила усі аксесуари, які буде використовувати. Вона також перевірила, чи добре проходить підготовка до вечора. Пройшовши трохи садом і перекусивши, вона сіла за письмовий стіл у своїй вітальні.

Над своєю присягою для герцога міс Вайнроуз почала працювати ще вчора, але, скільки б разів панянка її не переписувала, все одно була незадоволена результатом. Несподівано написати ті кілька речень виявилося задачею зі складністю. Що їй побажати? Про кохання поки зарано говорити, хоча збоку істинність і нагадує якусь стару казку, де, зустрівшись, головні герої приречені на щастя. Про обов’язки згадувати взагалі не хотілося. І так розуміла, що більшість очікує від неї зняття того прокляття. Залишається повага і вдячність. І загалом, Аліса не була проти про це написати, але щось ніяк не могла підібрати влучних слів, тому все переписувала знову і знову. А тоді, після якоїсь енної спроби, дівчина починала злитися і переключала свою увагу на щось інше.

Проте заручини вже ввечері. Часу надто мало, а вона досі має пустий аркуш. Здавалося, що всі думки, котрі можна було написати, не підходили для нього. Зрештою, дівчина, не даючи собі сумніватися, швидко написала кілька речень. Перечитала і… заховала невеличкий аркуш в одну шухляду в столі. Нехай буде там, щоб не порвати листок і вже нічого не переписувати. І так пам’ятала побажання-обітницю напам’ять!