Розділ 22

Аліса розплющила очі не зразу. Деякий час вона лежала, прислухаючись до своїх відчуттів. Усе тіло сильно боліло. Було враження, ніби її переїхав поїзд. У роті перемішався смак землі і крові. Нудило. У голові потрохи спливали минулі події одна за одною.

Пересиливши себе Аліса таки розплющила очі. Було темно. Крізь крони дерев  практично не виднілося сонце. Окрім нудоти почала підкочуватися паніка. Скільки вона вже тут лежить? Де сфери? У голові запульсувала думка, що якщо їх нема, то, схоже, магічний бар’єр пройдено. Міс Вайнроуз відчайдушно її відганяла.

Леді постаралася перевернути голову. Із болісним стогоном їй це таки вдалося. Ніяких сфер панянка, звісно, не побачила. А от її права рука добряче постраждала: кінцівка вся набрякла і була неприродно деформована. А ще страшенно боліла.

Полежавши ще деякий час дівчина наважилася спробувати піднятися. На це пішло немало сил. До очей міс Вайнроуз підкотилися сльози. Ну чому це з нею трапилося? Стільки разів каталася верхи і ні разу такого не було!

Прийнявши сяке-таке сидяче положення, Аліса почала роздивлятись. Вона сиділа на більш-менш рівній зеленій ділянці. Майже повсюди росли високі хвойні дерева. Лише з одного боку виднівся похилий схил, з якого панянка, мабуть, впала. 

Усвідомлення  власної беззахисності у невідомому лісі викликало сильний страх. Панянка намагалася себе заспокоїти, але у неї нічого не виходило. Звісно, її відсутність помітять і тоді стануть шукати. Але коли це буде? Зараз дівчині навіть час визначити було важко. А що робити далі? Її одяг трохи порвався (все ж недарма міс Бовард одна з найкращих модисток в королівстві!) і добряче забруднився. Вона не мала ні їжі, ні води. Лук і стріли знаходилися у спеціальному тубусі, що кріпився до сідла.

Сфери так і не з’явилися. Прийшлося змиритися з думкою, що якимось дивним чином їй вдалося подолати магічний бар’єр. І це страшенно непокоїло. Як довго вдасться отак сидіти? А якщо на неї нападуть звірі? Аліса навіть не знала, хто тут водиться і наскільки може бути небезпечним.

Панянка спробувала встати. Травмована рука, у якій біль лише посилювався, цьому не сприяла. Зрештою, після безлічі спроб, леді стояла на своїх ногах, що тремтіли.

Біль накотився новою хвилею. Нудота посилилася. І, здається, з’явилося легке головокружіння. Дихалося важко. Дівчині здалося, що хтось розігрів праску і поставив на її легені.

Не дивлячись на фізичні відчуття, Аліса пошкандибала до найближчого дерева. Такий собі прихисток, але хоч щось. Йшла вона дуже повільно,  і на кожному кроці то стогнала від болю, але не припиняла свого руху. Нарешті, коли, здавалося пройшла вічність, міс Вайнроуз притулилася своєю спиною  до секвої. Плавно почала опускатися, щоб сісти. Заплющила очі, щоб перевести дух і…знову втратила свідомість.

Цього разу повернення до реальності було повільнішим. Крізь опущені повіки чувся якийсь звук, але панянка не знала чи дійсно він існує, чи то вчувається.

Звук не вщухав, навіть навпаки — нагадував цокіт копит. Але що йому тут робити?

Аліса різко розплющила очі. Почекала поки картинка перед очима набере чітких форм. Коли ж це сталося, то дівчина спочатку не повірила, бо сюди наближався вершник! В той момент леді навіть не думала, що то може бути хтось лихий на кшталт розбійника.

Серце її сповнилося радістю. Міцна і велика статура ставала все ближче. Тепер можна було легко виокремити темного коня, повністю чорний одяг і такого ж кольору волосся. А ще неймовірно красиві сині очі. «Дітріх Інчкольд!», — промайнуло у голові Аліси. Від цієї думки прийшло полегшення. Її знайшли! Чесно: панянка би кинулася на нього з обіймами, якби могла.

— Міс Вайнроуз! — вигукнув чоловік, легко зіскочивши з коня і підходячи до неї.

Герцог допоміг  їй встати, за що дівчина була неймовірно вдячна.

— Як ви тут опинилася? — запитав містер Інчкольд, пильно роздивляючись леді на наявність ушкоджень. Мабуть, виглядала вона не дуже, бо дракон насупився.

— Мою кобилу щось налякало. Вона почала бігти галопом, а я не змогла її заспокоїти. Впала, — пояснила Аліса, скривившись від болю. Так багато говорити було важко.

— Я зрозумів, — відповів герцог, — потрібно знерухомити вашу кінцівку. Поки, схоже, на закритий перелом, але я не цілитель.

Дітріх Інчкольд доторкнувся до руки міс Вайнроуз і за допомогою своєї магії зробив те, про що кілька секунд тому казав.

— До маєтку далеко? — не втрималася від запитання дівчина.

— Далеченько, — сказав дракон. — Не хвилюйтесь, повертатись ми будемо не на коні, бо так надто довго. Я маю свиток для телепортації. Зможете постояти самостійно до хвилини часу?

— Так, — промовила Аліса. Вона побачила, як герцог підбігає до коня, витягає свиток (мабуть, він був у спеціальному кріпленні в сідлі), бере повіддя і повертається до неї. На все це дійсно пішло не більше хвилини.

Виваженим рухом він розрірвав свиток. Одною своєю рукою містер Інчкольд тримав повід, іншою — доторкнувся до лівої долоні Аліси, підтримуючи її.

Їх засліпило блакитним сяйвом. Міс Вайнроуз заплющила очі. Пройшла мить і вони опинилися в маєтку.

Аліса почула зойк. Розплющила очі і побачила знайомі обриси своєї спальні. Звук, що вона його чула, доносився від Ліни, котра якраз  зайшла до спочивальні своєї пані.