Розділ 2

  Місис Вайнроуз чекала на доньку сидячи у великому блакитному  м’якому кріслі біля каміну. Спина її була рівна, а погляд — чіпкий. Олівія Вайнроуз була невисокою, худорлявою жіночкою років сорока п’яти  з  білявим волоссям, яке було заплетене в акуратну зачіску на потилиці, блакитними очима, невеликим носом з горбинкою, що додавала їй шарму і губами у формі бантика . На її обличчі можна було помітити зморшки, але вона досі була — й Аліса переконана буде й надалі — дуже привабливою . Саме від матері дівчина отримала волосся кольору стиглої пшениці, очі, що нагадували небо в погожий літній день, струнку талію і невисокий ріст.

— Підійди, — тихо промовила місис Вайнроуз. Голос її звучав напрочуд владно і непохитно, проте жінка ніколи не була суровою матір’ю. Навпаки — вона щиро любила власну доньку й  піклувалася про неї. Аліса провела не один вечір, пікнік чи прогулянку, розмовляючи з мамою, вишиваючи разом і сміючись. Ці спогади назавжди зігріватимуть їй серце. А втім, як людина, що походила із дворянського дому барона Барклі, Олівія Вайнроуз мала певні  непохитні уявлення про те, якою ж має бути істинна аристократка. І вона доклала максимум зусиль, щоб її донька відповідала цим уявленням.  Старання місис Вайнроуз виявилися не марні: Аліса дійсно чудово танцювала, розбиралася в літературі, зналася на живописі, грала на фортепіано й співала, вишивала, володіла хорошими манерами, знала кілька мов, а почерк мала найгарніший  серед незаміжніх панянок на всьому півдні! Однак віконтеса так і не змогла навчити дівчину покірності, яка так важлива для вдалого шлюбу. Вона бачила, що дівчину іноді тягнуло до чогось більшого, чогось забороненого. Того, що значно знижує ймовірність вдало вийти заміж. І в такі моменти її обов’язком як матері, було спрямовувати власну дитину на шлях істинний!

   Аліса підійшла до матінки. І хоча дівчину ніколи суворо не карали, але все одно саме такі миті вона не любила найдужче. Молоді  леді віддала книгу віконтесі і покірно схилила голову, чекаючи вже звичних повчань. Остання взяла роман і поставила на невеличкий столик, що розділяв два великих і зручних крісла.  Таке вже траплялось неодноразово, треба було лише слухати, мовчати, спокійно відбути своє покращання, пообіцявши, обдумати власну поведінку. Зрештою  міс Вайнроуз була єдиною і бажаною дитиною, тому її виховували з любов’ю й дозволяли більше, ніж іншим панянкам їхні батьки.

— Сядь, — рівно промовила місис Вайнроуз, а тоді продовжила — Цікаво було читати?

— Дуже, — сказала Аліса, зручно вмощуючись в також великому блакитному кріслі, що й сиділа її мати. Тепер вони сиділи одна навпроти одної.

— Чи ти пам’ятаєш скільки тобі виповниться цього року? — запитала віконтеса.

— Як я можу таке не пам’ятати?

— Чи знаєш ти у якому віці я вийшла заміж?

— У 21, — промовила дівчина, намагаючись  замаскувати  своє розчарування. Розмови про шлюб вона ненавиділа.

— Саме так. Я була шостою дитиною в сім’ї. На той час мої батьки не мали багато статків, адже вони були оплатили навчання моїм п’ятьом старшим братам. Якби не Джон я би або змушена була прийняти постриг, або вийшла заміж за біднішого, але старшого аристократа, щоб забезпечити своє життя і допомогти своїй родині. І хоча у нас з твоїм батьком не було палкого кохання, проте ми ставимося з повагою і турботою одне до одного, — Аліса мовчки слухала матір. Цю історію про дівчинку, що була шостою і єдиною донькою у своїй родині міс Вайнроуз  чула не раз . Вона знала, що для матері шлюб став порятунком, проте сама не хотіла собі такої долі. Десь глибоко в душі їй було шкода свою маму, адже вона народилася з хоч і невеликими, але все ж магічними здібностями. Однак навчання в Норійському королівстві було дорогим, тому батьки прагнули  забезпечити гарною освітою синів, а не доньку.

— Ти знаєш, що скоро будуть щорічні мисливські змагання, які проводитиме герцог Інчкольд, — сказала мати.

    Про змагання Аліса знала. Ще б не знати, коли про них увесь вищий світ гуде. А все через герцога Інчкольда, який є драконом і походить із давнього аристократичного роду. Але найбільше він відомий своїм прокляттям, яке отримав коли йому було 18 років. А все через зраду. Мабуть, не знайдеться людини у цілому Норійському королівстві, яка би не знала історію про красивого, але нахабного Дітріха Інчкольда, що мав славу Дон Жуана. Жив він у своє задоволення, поки не вирішив закрутити інтрижку з відьмою Ілією, а потім зрадив її. Схоже, що вона таки сильно кохала герцога, бо була ображеною настільки, що наклала на нього могутнє прокляття, яке не знято досі. Так, молодий дракон змушений шукати істинну пару, бо лише з нею він зможе створити сім’ю й пізнати радість кохання, а заодно позбавитися жахливого болю, котрий мучить його. Хоча останнє може бути і вигадкою, бо прокляття це наклали давним-давно. Цьогоріч Дітріху Інчкольду виповнюється 197 років, а так як люди живуть значно менше, то цілком логічно, що історія про північного герцога приправлена вигадками.

  Аліса бачила герцога лише на своєму дебюті у королівському палаці чотири роки тому. Тоді він справив враження радше суворого і замкнутого чоловіка, ніж зрадника і бабія, але є диму без вогню не буває, правда? Та й , якщо відверто,  то містера Інчкольда дівчина вважала не надто розумним. От навіщо взагалі починати стосунки з відьмою, якщо не можеш бути вірним? Та й зрада — вчинок ганебний, не гідний справжнього аристократа.

    В будь-якому разі, щоб там люди не говорили, а взяти участь у  цьогорічних мисливських змаганнях прагнуло більшість дворянських сімей у цілому королівстві. Проте кількість запрошень була обмежена, що створювало ще більший попит!