1 Глава

Світало. Весна в повній силі. Квіткові дерева вкрились цвітом, а сонце починало потрохи припікати, здавалося це все мало приносити радість, але не у будинку сім'ї Самма. Чорнява жінка плакала сидячи на підлозі. Її руки покривали свіжі синці та рани, а волосся було сплутаним, тіло тремтіло, не слухаючись та не даючи навіть піднятись на ноги. Її чоловік, лідер Протистояння сів навпочіпки напроти неї, його мовчання тільки більше давило на жінку. 
 — Хто саме? - нарешті запитав чоловік холодним голосом змусивши дружину здригнутись.
 — Я не знаю його... Цей сер'їд не є відомим, - запинаючись відповіла чорнява.  Лідер видихнув та піднявся дивлячись згори донизу.
 — Тобі потрібно до лікаря. Якщо ти вагітна, то потрібно позбутись дитини чим скоріше.
 Але лікар не виявив вагітності. Медик лиш розвів руками, та порекомендував лікувати інші рани. Втім він помилявся, все ж дитина була і коли про це дізналась мати, було вже запізно щось робити. Разом із чоловіком, вони вирішили виховати дитя як рідне, як брата чи сестру їх рідного сина Като, і надіялись лиш на те, що у новонародженого не буде здібностей сер'їда.
 Народився здоровий хлопчик з темним волоссям матері але фіолетовими очима. Батько лиш скривився побачивши це та вийшов з палати. 
 Мемору - таке ім'я отримало небажане дитя. Названий батько постійно стежив за ним, спостерігаючи чи не буде проявів сер'їда у малого, втім так їх і не знайшов. Хлопчик ріс та ставав все кмітливішим, втім великої любові зі сторони батьків не бачив, здавалось що її всю вони віддавали його брату - Като. 
 Коли Мемору Самма виповнилося сім, його все ж віддали до школи де навчались й інші діти легіонерів. Крім звичайних зайнять їх вчили ще й базових навичок легіонерів, в тей час коли діти нейтрального населення Чотирьох Міст вчили у своїх школах звичайні предмети. Втім хлопчик цього не знав, та і його це не переймало. 
 Чорнявий стояв в кутку залу де їх вчили володіти кинджалом. У нього не виходило. Знову. Новий викладач Акіра Сато ніколи не звертав уваги на його прохання показати йому ще раз як тримати ніж в тій чи іншій позиції. Чомусь все що отримував молодший син лідера це несхвальне хитання головою або роздратований погляд. Втім, сьогодні хлопчака більше цікавило інше. З викладачем була маленька дівчинка. Її волосся було зібрано у маленький високий хвостик а оченята бігали навколо. Дівчинка сміялась та деколи говорила щось батьку. Він спостерігав за нею, здається забувши про все інше, поки вона не перевела погляд на нього. Зелені очі крім вогників мали ще щось... Прихований сум? Дівчинка всміхнулась і Мемору відчув як всередині щось вкололо. Він хотів підійти але боявся викладача Сато. 
 — Мемору, тепер ти, - хлопчака вирвав з думок простягнений кинджал, — Не та позиція. Знову не та. Ти не так тримаєш. Мемору, не так. 
 — Та не бачу я вас! - не витримав чорнявий та кинув кинджал в стіну напроти. Тей врізався пролетівши поруч з якоюсь дівчиною та підрізавши їх шматочок форми. 
 — Геть з класу! Ти легіонер, а у всіх легіонерів хороший зір, і щоб я тебе більше не бачив поки не вивчиш всі позиції, - однокласники повернулись на молодшого Самма. Хтось дивився з насмішкою, хтось жаліючи, а чиєсь лице взагалі нічого не показувало. Чорнявий вийшов з класу, перш ніж викладач прокоментував його поведінку ще хоча б якось. Акіра був приближеним до його батька легіонером, можна сказати другом. Малий зайшов у якийсь пустий клас та сівши за парту поклав голову собі на руки. Раніше його б душила образа та сльози, але зараз він звик і все чого хотілось це спати. 
 Мемору майже задрімав коли відчув легенький дотик до своєї руки, з деякою ніжністю? Самма трохи підняв голову та здивовано завмер. Знайома маленька дівчинка простягнула йому його кинджал.
 — Забув?
 — Так, дякую, - все ще здивовано дивлячись на неї він взяв кинджал. Дівчинка всміхнувшись кивнула та вийшла з пустого класу. Хлопчик покрутив кинджал в руках, на ньому вже було декілька подряпин. Найбільше турбувало те що він реально не бачив багатьох речей. Коли чорнявий сказав про це батькові тей лише спохмурнів та вийшов з кімнати, тому нагадувати знову не хотілось. Так як зайнять більше не було, з останнього його вигнали, Мемору взяв портфель та пішов додому, здогадуючись що Акіра все розкаже батькам, і його покарають. 
 Вікно дому було відчиненим і хлопчак міг чути відголоски розмови батьків. Невже батько сьогодні вдома? Зазвичай його не сильно цікавили їх розмови, але чомусь саме сьогодні щось змусило його зупинитись. 
 — В нього падає зір, а за фіолетові очі вже питало багато легіонерів. Ми не зможемо приховувати це так довго, - голос лідера був холодним та грубим. 
 — Але він ще дитина...
 — Якщо ми будемо і далі тримати його в себе, то питань буде все більше. Він може нашкодити Като. Невже ти змогла все таки його полюбити? - Мемору слухав далі, його руки почали тремтіти, а очі покрились пеленою сліз. 
 — Ні, не змогла. Але Мемору ще дитина, що ми можемо зробити? Просто кинути його?
 — Я це вирішу. Просто не заважай мені, - хтось торкнувся чорнявого, зловивши на гарячому. Він підняв очі побачивши Като. Брат був старший всього на два роки і вони часто разом грали, та зараз друг був насупленим.
 — Підслуховуєш?
 — Ні, повертаюсь зі школи, - відповів Мемору. Двері дому відчинилися та до них вийшов батько. Він усміхнувся до молодшого, та кивнув повернувшись до Като. 
 — Як школа? - почувши стандарте все добре, лідер підійшов до чорнявого, — Прогуляємось? - на жаль, він не міг відмовити.