Зів'ялий сад

Таня йшла парком ВДНГ. Опускалися сутінки. Повітря пахло краплями дощу, мокрим асфальтом, вологою землею та опалим листям. Килим з м’якого листя тихо шарудів під підошвами її туфель. Від вологої землі йшла пара, і стелився густий туман. Рання осінь пофарбувала навколишні дерева у всі відтінки жовтого та червоного. Вона йшла місцями, де часто була в дитинстві. Спочатку з татом і мамою, доки тато їх раптово не покинув. Потім просто з мамою чи бабусею. Через двадцять років вона повернулася до рідного міста, щоб поховати маму. Там, за кордоном, у Тані було нове життя, яке не мало нічого спільного зі старим. Начебто вона просто перевернула сторінку книги свого життя. Але зараз, коли дівчина йшла знайомими з дитинства місцями, знайомі образи наринули з пам’яті. Зараз на ВДНГ працювало лише кілька павільйонів. Біля них стояли дитячі каруселі та інші атракціони, всякі кіоски із вуличною їжею, шашличні, будки з морозивом, квасом, молочними коктейлями та інші заклади, де з великою націнкою продавалися товари з категорії “перекусити та випити”. Нині вже був не сезон. Більшість кіосків закрилися. На центральній алеї ще каталися діти на велосипедах, самокатах та скейтах. Навколо озера з лебедями гуляли закохані парочки. Біля озера з Містком Закоханих та Дерева Кохання по черзі крадькома пробиралися молоді хлопці та дівчата, тримаючись за руки. Фонтан з амурчиком уже не працював, як і всі інші фонтани, але воду ще не спускали. Тепер там плавало ще зелене і вже пожовкле опале листя.

Таня проминула довгу алею зі старих тополь, що вишикувалися вздовж дороги подібно до почесної варти. Здавалося, вони хитають кучерявими головами, вітаючи її. За тополями, біля напіврозваленого павільйону, вона пройшла біля гурту високих, розлогих ялинок. У напівтемряві вони нагадували одягнених у шуби дідків і бабусь, що ліниво помахували руками, покрученими артритом. Тіні гойдалися в такт вітру, і здавалося, що хтось ковзає під широкими гілками, прошмигуючи від дерева до дерева.

Таня здригнулася і прискорила кроки. Десь далеко почулося кінське іржання. Кінний патруль або вершники з секції верхової їзди. Вона заплющила очі, згадуючи, як її, ще маленьку дівчинку, підхоплювали сильні руки та дбайливо садовили в сідло. І як трохи погойдуючись під обережні кроки смирної конячки, вона впевнено сиділа в сідлі, оглядаючи все довкола. Вітерець обдував обличчя, дмухав у вуха і лоскотав ніс, обганяючи звуки її заливистого сміху. Вітерець підіймав мідно-руду копицю її волосся, граючи нею, як кошеня грає з клубком ниток, і ніби перебирав пасма, заплетені у дві акуратні кіски. І як вона плакала і благала записати її в секцію верхової їзди, але мама і бабуся лише зітхали та хитали головами, мовляв “вибач, доню, але це дуже дорого”. Натомість дівчинку тоді відправили на зовсім непотрібні їй бальні танці, які вона просто зненавиділа. Потім було плавання…

У ніс ударив запах кінського гною. І запах яблук. Десь там, за огорожею іподрому, росте яблуневий сад, здебільшого вже занедбаний. Колись тут була дослідна станція натуралістів, які виводили нові сорти, прищеплювали та акліматизували. Таня попрямувала вздовж огорожі, обережно переступаючи через шипасті голівки каштанів і волоські горіхи, кожен з яких міг зламати її каблук, а то й обернутися зламаною щиколоткою. Дівчина подумки вилаяла себе за необачність: треба було одягнути кросівки, а не прогулянкові туфлі на підборах. Але звідки вона могла знати, що спогади про дитинство і щасливі дні, коли вона гуляла тут з мамою і бабусею, заведуть її так глибоко вглиб парку?

Нарешті Таня вийшла до алеї. Тут тополі були менші, нижчі та акуратніше обрізані. Вони нагадували радше колони гігантського храму просто неба. Прямо по дорозі далі вона побачила темні ворота з арматури та ковану огорожу. А над аркою воріт висіла табличка “Дослідне господарство станції…” Нижче табличка була обламана. Стулки воріт стирчали назовні, відчинені навстіж.

Таня зупинилася. Тоді, у далекому дитинстві, вона уявляла, що входить до райського саду. Тут завжди можна було поласувати смачними яблуками, зірвавши їх просто з дерева. Тут росли виключно осінні та зимові сорти, тверді, ароматні, з кислинкою. Мама регулярно приходила сюди працювати. Вона сідала тут із мольбертом і палітрою на складаний стілець, ставила збоку стенд із начерками та заходилася малювати портрети чи краєвиди. У хорошу погоду вона завжди приходила малювати до саду. Мама казала, що запах яблук дає їй натхнення та сили для роботи. Тимчасом Таня брала рюкзак і набирала в нього опалі яблука. Найбільші, красиві та ароматні, без вм’ятин, паразитів і з невеликою тріщиною або гнильцем. Вже приходячи додому, згинаючись під вагою рюкзака, повного набраних яблук, вони з мамою та бабусею сідали з відрами та каструлями біля телевізора та бралися перебирати та чистити свій “урожай”. Спочатку було “сортування”. Перед кріслами ставилися чотири відра. У червоне відро йшло все, що годилося лише на компот. У синє відро кидали яблука без гнилизни, з яких можна було вичавлювати сік на механічній сокодавилці, змішавши його з малиною, смородиною чи шовковицею. У зелене йшли добрі, міцні, цілі яблука, але з тріщинами й червоточинами — з них бабуся варила повидло, а найкращі, міцні й цілі яблука йшли в жовте відро — “на полежати”. Потім бабуся складала їх у ящики з тирсою та ставила на балкон. Ці ящики перед самим закриттям базару Таня з мамою приносили додому, намагаючись не помічати обурені крики та косі погляди.

Вона звернула з доріжки та пройшла вглиб саду, вдихаючи аромат яблук, і шукала очима ті самі яскраво-червоні дрібні яблука з золотистим бочком, які вона особливо любила — солодкі, ароматні, з кислинкою, що нагадувала полуницю.

Таня придивилася, і стогін розчарування вирвався з грудей: лише кілька яблучок висіло на гілках трохи вище людського зросту. Дівчина зняла туфлі, поклала рюкзачок на траву і підтяглася на руках. Вона легко залізла на товсту гілку і, простягнувши руку, зірвала три яблука. І тут почувся крик: