Зів'ялі троянди

Надворі похмурі тони моєї депресії. Тебе нема... Усе нагадує про твою присутність у цьому світі. Сірі дощі, під якими ми ганяли навипередки, запах з пекарні, де брали свіжу випічку, білі троянди, що тепер лежать на чиїсь могилі…

Ні, я не можу, це сталось занадто швидко. Одну мить ми були разом. Ти. Я. Очікування невизначеності. І тебе не стало за одну мить, ніби це мало значення. А тепер життя - пустка, пустирище. Єдиний маяк у ньому потух разом з тобою...

Іду на кухню, вмикаю світло. Занадто пусто, занадто чисто. Вимикаю назад, і я наче з тобою. Відчуваю твою невловиму присутність, ніздрі ловлять ледь помітний запах гарячого шоколаду, який ти любила холодними вечорами. Здавалось, що варто лише повернутись - і я побачу тебе на барному стільчику, але ловлю лише тінь.

Проходжу до умивальника, щоб набрати воду, і бачу на твоїй чашці залишки помади. Ледь вловимий слід, який встиг розвіятись з часом. Стакан у руці тремтить, поки не падає. Жадібні пальці тягнуться до поцілунку з минулого, щоб притулити до уст, але зупиняються, розуміючи, як безглуздо це виглядає.

У відчаї.

Я виходжу з кухні й почуваю себе божевільним. У горлі дере від сухості, але повертатись назад не мало сенсу. Минаю коридор, обвішаний фотографіями з минулого. Кожна з них  - ніж у серце. Проклинаю всі радісні моменти, де ми були разом. І в тому числі тебе. 

Потрапляю до дверей нашої спальні. Від того моменту, як тебе не стало, я не наважувався спати в ліжку, бо все тут нагадувало про твою присутність. Ковдра, від якої віяв тоненький запах парфумів, зім’яті простирадла, що й досі ідеально зберігають форми, могильна холоднеча відсутності… 

Я зазираю всередину, і там усе ще ввімкнене світло. Душу опановує паніка. Непевним кроком проходжу вперед, і тяжким тягарем на плечі падає атмосфера кімнати. У легенях не вистачає повітря. Не можу поворухнутись на місці. Але за мить страх минає, і я спокійно ходжу по кімнаті. Відчиняю вікно, щоб упустити свіже повітря, застилаю ковдру на ліжку. Руки тягнуться до подушки й різко висмикуються в бік. Посеред долоні розцвів поріз. З-під подушки видніются білі троянди. Схожі до тих, що на твоїй могилі… 

Повільно задкую з кімнати. У голові пусто від страху. Але варто було вийти зі спальні, як паніка ослабила свою крижану хватку. Ні, ти не могла їх залишити. Це зробив хтось інший. Можливо, навіть я, бо день твоєї смерті наче в тумані. 

Все ще озираючись, заходжу в бібліотеку, яку ми хотіли перетворити на дитячу, але твоя смерть зруйнувала наші плани. Порожня колиска стоїть посеред кімнати, білі простирадла припадають пилюкою на полиці, дитячий одяг акуратно складений на столі, наче мертві солдатики на кладовищі. На жаль, ці стіни ніколи не почують дитячих криків.

Я проходжу до найближчої етажерки. Кожна книга знайома до болю, але замість сліз, на обличчі появилась гірка посмішка. Ось цю подарував тобі на річницю, ту отримав на День народження, а крайню ми читали разом під час відпустки. Проводжу по корінцям книжок пальцем, вирішуючи, яку з них почитати. Рука зупиняється на збірці Стуса.  Ти завжди його обожнювала. 

Механічним жестом висмикую томик з полиці, і на мене повіяло запахом сирості. Розкриваю книжку на випадковому місці й читаю перший же вірш. Він знімає мою тривогу, і я гортаю далі, поглинаючи поезію одну за одною. Але несподівано з книжки висипаються висушені пелюстки троянд. Відступаю в бік, збірка падає вниз, розкриваючи весь свій вміст.  Це точно залишила вона…  

Я повертаюсь у зал. Це була моя спальня, мій кабінет, моя їдальня: на дивані лежить зім’ята ковдра, стіл захаращений немитим посудом і папером, телевізор стоїть увімкнений на повну гучність. Сідаю на диван та укриваюсь ковдрою. За мить знаходжу під стосом бумаг пульт і переключаю на новини. І раптом чую стукіт. 

Тук-тук-тук. 

Достатньо глухий, щоб не зрозуміти, звідки він долинає. Через хвильку повторився, тільки тепер гучніше. Було очевидно, що стукіт доноситься від парадного входу.

Дивлюсь на настінний годинник. За північ. Кому щось знадобилось о такій порі? Можливо, черговий бродяга? Тоді проігнорую. Але гуркіт знову повторився. Настільки гучно, наче хтось хотів вирвати двері.

Невдоволено піднімаюсь з дивану і йду до дверей. Зазираю у дверне вічко. Нікого нема. Лише темрява ночі. Але стукіт знову повторився.  Мене кидає в холодний піт. Думки вивернулись навиворіт. Однак робити щось було вже пізно. Двері розчинені навстіж. І ти стоїш навпроти мене. 

Біле плаття вимазане могильною землею, шкіра посиніла від гниття. Білки очей скляно-жовті. Губи чорні, як у мертвеця. Заплутане каштанове волосся прикрашає вінок з білих троянд, які я поклав на твоїй могилі…

Невеликими кроками підходжу ближче до тебе, щоб детальніше розглянути твоє обличчя, але воно майже не змінилось. Лише рука смерті навела там свій порядок. Сльози потекли з очей, і я кидаюсь тобі на шию. “Нарешті вдома!” - вирвалось з грудей. 

Ти ніжно пригортаєш мене у відповідь. “Так”, - як у тумані, пролунала відповідь. Десь повіяло ароматом троянд, і я засинаю у твоїх обіймах. З дурнуватою посмішкою на обличчі.