Глава 1

Весна цього року видалася холодною: її супроводжували нескінченні дощі та вітри, наче в cмуту намагалися занурити все навколо. Чи, можливо, вони описували його стан душі? Там майже так само холодно і лише іноді через хмари промені сонця просвічують, показуючи, ніби не все втрачено. За хмарами завжди синє небо, правда? І слід трохи почекати, поки це нагадає про себе.

Краплі постійно стукали по вікну, ніби намагаючись його вибити - злива була дуже сильною. Він не заспокоював, навпаки, тривогу навіював, від якої, здавалося, щось дряпається всередині. Еліза сиділа ідеально рівно, відчуваючи, як холодний піт пробіг по його шкірі. Дивно, вона уже в будинку, в теплі, то чому не вдалося зігрітися? Дівчина не знала.

Напруженим поглядом дівчина Вільяма МаКлагена, який сидів навпроти неї. Її воля – ніколи би не прийшла до нього, а тим більше не сиділа би з ним так. Занадто велике роздратування викликав цей хлопець, що хотілося встати з місця і просто піти, і більше ніколи не повертатися. Але якщо її попросили допомогти, Еліза не могла відмовити. І зрештою нічого складного не було: просто принести документи та піти звідси. Тільки це... Однак здавалося, що навіть погода грає проти неї.

І Вільям сидів, здавалося, незацікавлений абсолютно нічим. Знудьговано, переглядав документи, і після того, як вони перестали викликати хоча б якийсь інтерес, відклав їх. На його фоні Еліза почувала себе незручно у своєму суворому одязі. Ніби зараз у той момент вона не вписалася у "світ", створений МаКлагеном. Він сидів у вільному одязі, з заплетеним волоссям у хвіст і повністю розслаблений: йому, звичайно, було байдуже, що про нього думають інші. Він навіть сидів на кріслі повністю вільно – з розведеними в боки ногами.

— Дякую за інформацію,  — сказав Вільям, дивлячись прямо їй очі. Він, здавалося, хотів прочитати її думки.

— Нема за що, — сказала дівчина, видихаючи і поправляючи волосся за вухо — тепер чорне, як смола,  — хоча Габріель міг би передати їх сам, а не заставляти мене.

 — Чому так? — на його устах промайнула посмішка. Еліза, здавалося, була проаналізована, прочитана і це розлютило. Це дратувало до стиснутих в кулаки пальців. Досі не думаючи ні про що, МаКлаген вийняв і запалив сигарету, при цьому розслабляючись ще більше. Дівчина невдоволено зморщила ніс, але нічого не сказала. Зрештою, це навіть не її дім.

 — Він сказав, що мені потрібно більше дихати свіжим повітрям.

Еліза подивилася у вікно, спостерігаючи за краплями дощу, які повільно стікали по склу. Вона хотіла пальцями по них провести, як колись у дитинстві, не думаючи ні про що більше. У той час думки були яскравими, світлими, вона навіть про щось погане не замислювалася, тому що завжди знала: з нею друзі будуть вірні, а головне, Крістіан, що не залишить її ні за яких обставин.

Тепер Кріса не було поруч, і в її серці туга зростала по минулому, що вона з ним провела. І водночас вона розуміла, як сильно скучала: по голосу, по дотику, по обіймах, по підтримці та турботі – по всьому. Вона просто хотіла його голос почути і дізнатися, як він зараз… Вони не бачились два роки, і за цей час так багато могло статися.

Еліза щиро хотіла просто зателефонувати, але була впевнена: Крісу це не потрібно. Йому було б краще без неї. У кожного з них є своє життя, і їх дороги розійшлися. І лише всередині сумніви рости, що цей вибір був неправильним, помилковим, і він не принесе нічого доброго, але їх дівчина намагалася не слухати.

— Він має рацію, — хитрим голосом сказав Вільям, відкинувшись на стільці, — і ти вже нагадуєш грозову хмару. Це тому ти пофарбувала волосся в чорне, м, Ліззі?

— Не називайте мене так, — відповів вона, трохи незадоволено, навіть різко, але потім заспокоїлася і спокійно продовжила, - Габріелю подобається цей колір. А мені все одно. Це просто волосся.

Вона поправила пальцями локон волосся, а потім заправила його за вухо. Елізі було незвично з цим кольором, але Габріель сказав, що їй він дуже личить. Дівчина не бачила нічого поганого в цьому, лише іноді скучала по кольору золотому, який ще більше на сонці відливав.

Однак якщо їй так кажуть, чому б не спробувати?

На подібну відповідь вона отримала короткий смішок, який змусив її зігнути трохи брови у питанні і нервово видихнути. Крім того, Вільям виглядав так, ніби знав всі правди світу, і це неймовірно дратувало. Він не відводив погляд від неї, уважно спостерігав і немов запам'ятовував кожну деталь. Або, можливо, Елізі просто це здавалося, бо за нею завжди стежили. Завжди спостерігали.

— Габріель Бог? — запитав все з тією ж усмішкою, дивлячись прямо в душу своїми пронизливими, золотими очима, — все погане, якщо Габріелю не подобається?

Еліза кілька секунд мовчала, а потім закотила очі. Вона знала, дуже добре знала, як Вільям не любить його, і завжди хотів зачепити і ранити, але дівчина вважала за краще не слухати його.

— Це просто волосся, — відповіла вона, на що співрозмовник лише знизав плечима.

— Ну, я не буду ламати твою картину світу, — Вільям продовжував дивитися на неї так, ніби бачив щось. Через це виникло бажання якнайшвидше звідси піти. Незважаючи на дощ за вікном, Еліза вирішила це зробити. Крім того, на неї чекають і вона зовсім не хотіла злити Габріеля. А тут їй більше нічого робити.

Еліза піднялася зі свого місця. У неї не було парасольки, і вона не хотіла дзвонити Габріелю, щоб той її забрав: йому абсолютно не подобалося, коли дівчина його від чогось відволікала. А дощ це зовсім не страшно... Чомусь їй згадалося, як Кріс завжди приходив і забирав її, як тільки вона просила про допомогу. Він ніколи не залишав її одну.