Розділ 23

«Господи, тільки не це!», - подумав я у розпачі.

У коридорі почулися голоси, і в кімнату хтось зайшов. Клацнув вмикач, і номер залило яскраве світло. Це був Тарас Григорович. Він дивився на Микиту і мовчав. За ним зайшли ще якісь люди, хтось приніс воду з ванної кімнати й залив вогонь на килимі, інші почали щось робити з грифоном. Я впізнав Леоніда, який говорив по мобільному, викликаючи швидку допомогу.

- Тарасе Григоровичу, - почав казати я, а потім замовк, бо сльози здушили мені горло.

Микита загинув. Я тупо дивився на ніж у його грудях і не знав, що робити. Невже так... раптово, несподівано, зненацька може обірватися життя? Це несправедливо! Через якогось божевільного, який забажав усупереч людській природі жити вічно.

І тут мене пронизала яскрава, як спалах блискавки, думка.

- Де Дзендзюрівський? – запитав я, схоплюючись на ноги.

- В коридорі, - відповів Леонід, співчутливо дивлячись на мене.

Тарас Григорович мовчки дивився на сина, завмерши, як пам’ятник, його бліде обличчя загострилося, губи скривилася від невимовного болю і горя.

Я вибіг з номера і побачив двох молодиків, які вели пана Дзендзюрівського по коридору геть.

- Стійте! – гукнув я.

Вони зупинилися. Я підбіг до злочинця і схопив його за руки в кайданках. Із силою смикнув перстень з левом, і він злетів мені в долоні легко й невимушено, неначе так і треба.

- Ні! – закричав пан Дзендзюрівський, вириваючись з рук молодиків. – Віддай! То моє! Ти не розумієш! Поверни! – він заплакав.

«Ще б сказав «Моє золотце!», як Ґолум»* - подумав я, поспішаючи до сорок сьомого номера. Вбіг і, оминувши вампіра, присів біля Микити. Обережно надягнув йому перстень на палець. І став чекати. «Contra spem spero!» - кинувся мені в очі напис на розстібнутій куртці хлопця. Так, саме так. «Без надії сподіваюсь!»

Я давно зрозумів, що саме перстень з левом подовжує життя тому, хто приносить йому жертви. Якась сутність була вміщена в нього вже дуже давно. Вона вимагала крові й вогню. Михайло Дзендзюрівський згодовував усе це персневі, носив його, не знімаючи, багато років, а той, натомість, забезпечував його довголіттям. Цього разу ритуал було завершено, перстень повен сили. Але не залишати ж його злочинцеві! Сутність у персні могла врятувати Микиту. Мені чомусь так здавалося.

Я дуже співчував Тарасу Григоровичу. Він був вампіром і, по суті, міг ініціювати сина, теж перетворити на вампіра. Але, по-перше, це було суворо заборонено, а по-друге, приректи сина на таку ж долю, як у вампіра, було б жорстоким вчинком. Жити вічно, дивлячись раз за разом, як старіють і помирають рідні, кохані, близькі, друзі – це нестерпно боляче. Вампіри глибоко нещасні й одинокі.

Хтось охнув у мене за спиною, і я вирвався зі своїх невтішних думок.

Микита порухався. Його вії затріпотіли, він відкрив очі, підняв голову і запитав:

- Тату, ти плачеш?

- Вампіри не вміють плакати, сину, - відповів Тарас Григорович.

ЕПІЛОГ

Ми сиділи з Микитою на лавці на маленькій площі біля звягельського автовокзалу. Вночі падав сніг, площа була засніжена, святкова. Тарас Григорович Шевченко теж, як і ми, мабуть, чекав на автобус. У цей різдвяний день було прохолодно, тому він обхопив себе руками. Та й капелюх надягнути б не завадило**.

- Батько передавав вітання і щасливої дороги, - сказав Микита, відсьорбуючи гарячу каву з паперового стаканчика. - І мама.

Пакет від Микитиної мами стояв біля моїх ніг і спокусливо пах пирогами.

- Як пані Ольга? – запитав я, дивлячись на годинник у мобільному. До відправки автобуса «Звягель-Київ» лишалося ще п’ятнадцять хвилин.

Микита порожевів.

- Спочатку засмутилася, що знавець старожитностей Михайло Дзендзюрівський не зміг приїхати. Але потім все-таки вирішила провести прес-конференцію. Презентувала нову колекцію старовинних вишитих рушників Звягельщини.

- Гм, - видав я і глянув на Микиту.

Він відвів погляд і сказав навмисно байдужим тоном:

- Вона погодилась піти зі мною в ресторан на Новий рік.

Ми помовчали.

- Гарне цього року Різдво, зі снігом, - сказав я, дивлячись на пам’ятник, навколо якого почали кружляти сніжинки.

- В нас завжди Різдво класне! – підхопив Микита. – А ти ще влітку приїжджай! На «Лесині джерела». У нас тоді святкування цілий тиждень! І Звягель зовсім інший: квіти, сонце, зелень!

Я слухав Микитине патякання і думав про те, що в маленьких містечках України є якийсь особливий шарм. Вони не штучні й лялькові містечка, як у Європі, а живі, природні і (не знаю, як точно сказати)... зворушливі й справжні.

Тарас Григорович, засипаний снігом, був зі мною згоден.

_____________________

*Ґо́лум (англ. Gollum) - персонаж романів Джона Роналда Руела Толкіна «Ґобіт» та «Володар Перснів». «Моє золотце!» - звертання Ґолума до персня Влади, який звів його з розуму.

**24 серпня 2001 року на честь 10-ї річниці незалежності України на площі перед автовокзалом відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку (автори Олена Коркушко та Алла Черниченко). Пам’ятник у Звягелі – один із найоригінальніших в Україні. Він органічно вписаний у сучасну урбаністику міста. Шевченко – європеєць. І у нього в руках не традиційна шапка, а капелюх.