Розділ 22

Микита теж заметушився, побачивши, що ми кудись поспішаємо.

Батько прикрикнув на нього, щоб він нікуди не рипався, але хлопець тільки засопів обурено і ще активніше почав натягати черевики. Тарас Григорович тільки рукою махнув, очевидно в критичних ситуаціях син все одно чинив на свій розсуд, був упертий, весь у тата.

Ми вибігли на вулицю, вампір викликав по мобільному підмогу і поспішив у гараж, де була його машина. А Микита спитав у мене:

- Куди?

- Готель «Лев», - відповів я, нутром відчуваючи, що можемо не встигнути.

Отак завжди, тільки я розслаблюся, заспокоюся, перенесу якусь справу на завтра, тоді гоп! – і все починає крутитися, як колесо у білки, тільки встигай перебирати ногами.

- Давай зі мною! - гукнув Микита і побіг кудись за ріг.

Я поспішив слідом і побачив на стоянці мотоцикл, на який Микита вже всівся і натягував шолом. Другий він простягнув мені.

- Так швидше буде! – сказав він і завів мотор.

Ми мчали вулицями нічного святкового Звягеля.  Яскраві різдвяні вітрини магазинів, веселкові миготливі гірлянди ялинок, вікон, фасадів, стовпів пролітали повз нас на шаленій швидкості. Будинок Микити був на окраїні міста у мікрорайоні під цікавою назвою «Зелені», до центру був шмат дороги.

Ми проїхали вузьким мостом, в кінці якого сяяли габаритні вогні на пам’ятнику  невеликому літакові, який на довгій дузі неначе злітав у небо.

Потім завернули вліво і, трохи попетлявши, нарешті виїхали на вулицю Соборності.

- Стій! – гукнув я, смикнувши Микиту за лікоть і перекрикуючи шум мотора.

Ми зупинилися.

- Не будемо під’їжджати до самого готелю. Дуже шумно. Можемо злякати.

- А кого ловимо? – спитав хлопець.

Я тикнув йому фото Михайла Дзендзюрівського, яке завбачливо взяв із собою.

- Він небезпечний, будь обережним, - попередив я Микиту. - І зробимо так: зайдемо до мене в номер, типу ти в гості. А потім підемо шукати по кімнатах.

Юнак кивнув, і ми підійшли до входу в готель. Вивіска на готелі, як і вчора, сяяла урочисто і помаранчево.

Дівчина в холі підняла на нас очі.

- О, Світланко, привіт! – сказав Микита здивовано – Ти що, тут працюєш?

- Привіт! – розплилась у посмішці дівчина на рецепції. – Сто років тебе не бачила! Так, працюю. І вчуся заочно, бо в мене маленька дитина.

- Ого! Ти й заміж встигла вийти! – вигукнув Микита. – Андрію, це моя однокласниця, Світлана! Не думав, що тут зустрінемося.

Він радісно посміхнувся дівчині.

- А я ось до друга в гості зайшов. Андрій з Києва приїхав спеціально на різдвяні канікули, щоб відвідати Лесині місця. Уявляєш? От яке наше місто популярне, що туристи вже їздять!

Світлана дивилася зацікавлено, але потім, очевидно, згадавши, що вона на роботі, промовила:

- У нас в готелі, взагалі-то, заборонено пускати гостей після дев’ятої вечора.

- Та я ненадовго, дві секунди.

- Так-так, - підхопив я, зрозумівши, що ситуація складається нам на користь. – Ми зараз збираємося на площу Лесі Українки, прогулятися. Я просто гаманець в номері забув. А Микита хоче подивитися, як я облаштувався. І ми ще повинні зайти до мого колеги, пана Михайла Дзендзюрівського, бо він просив і його взяти з собою. А от номер його кімнати ми забули.

Микита зорієнтувався миттєво.

- Світланко, сонечко, ти можеш глянути, який номер його кімнати? Буде нечемно, якщо ми обіцяли зайти за ним і не зробимо цього. А він дуже образливий дядько.

- Навіть не знаю, - розгубилася дівчина. – Нам заборонено розповідати чужим, хто де поселився.

- Так ми ж не чужі! – скрикнув Микита. – Андрій його колега, а я друг Андрія!

Дівчина завагалася.

- Ну, якщо колеги... – протягнула вона.

- Світланочко, ти нас ду-у-уже виручиш!

Дівчина зітхнула і почала щось дивитися у комп’ютері, кілька разів клацнула мишкою і промовила:

- Михайло Валентинович Дзендзюрівський, сорок сьомий номер. Це на третьому поверсі, - зиркнула на Микиту дівчина.

- Світланко, дуже дякую! – гукнув хлопець, завертаючи за мною на сходи. – З мене шоколадка!

Ми піднялися на третій поверх і спочатку пішли в мій номер. Я порозсовував по кишенях свої особливі засоби, які завжди маю під рукою, взяв у руки пістолет і глянув на Микиту. Він стояв стовпом перед картиною, яка вже два дні тривожила мене.

- Ти знав! – гукнув він мені, вказуючи на лева. – Це ж він.

- Так, цей лев на картині якийсь підоз... – я перервався на півслові, бо теж побачив картину.

У зеленій траві, напружившись перед потужним стрибком, стояв не лев. Бо звір, за дивними рухами якого на картині я спостерігав уже два дні, розправив крила!

Грифон! І він ось-ось злетить!

Я рвонув до виходу, Микита за мною.