Розділ 19

Вже вдруге за сьогодні я проходив холом звягельського Краєзнавчого музею. Пані Ольга на мій дзвінок з готелю відреагувала миттєво:

- Буду в музеї о п’ятнадцятій, через півгодини.

Коли я прийшов, вона вже була на місці. Почувши скрип вхідних дверей, вибігла з сусідньої кімнати й з очікуванням подивилася на мене. Щоб не випробовувати довгим чеканням знервовану жінку, я одразу ж простягнув їй прикраси.

- Пані Ольго, ми знайшли ваші експонати. Ось вони.

Вона недовірливо й з надією взяла в руки пакетик з колтами і перснем.

- Ах, це справді вони! – вигукнула, відкриваючи пакетик і висипаючи прикраси собі на долоню. – Диво, просто диво! Як ви це зробили?

Її очі сяяли невимовним щастям і радістю. Вона дивилась на мене з такою вдячністю, що мені стало ніяково. А коли я хвилююся (це буває дуже рідко), я стаю багатослівним та дуже красномовним. Знаю таку свою особливість, але нічого не можу з собою поробити.

- Дива повинні відбуватися, а особливо тоді, коли навколо нас святкова атмосфера, чи не так? На Різдво ще й не таке трапляється! Так сталося, що пан Микита дуже ретельно розслідував вашу справу і запросив мене як спеціаліста з пошуку древніх реліквій. Він майже розплутав справу, і сьогодні, на її завершальному етапі, ми проникли в одне місце, де, нарешті, незважаючи на смертельну небезпеку, змогли віднайти викрадені речі. Але пан Микита отримав поранення, тому не зміг особисто віддати їх вам, попросив мене. Він передає вам свої щирі вітання і сподівається, що це підніме вам настрій у цей святковий день.

Ого, як мене понесло! Я аж сам заслухався.

- Що? – пані Ольга змінилася на обличчі і прикрила рот рукою від хвилювання. – Микита поранений? Як? Де він зараз?

- Він удома. Лікарі сказали кілька днів не хвилюватися і зберігати спокій, - придумував я на ходу. – Поки рана не заживе, - кинув я фразу, яка була останньою краплею.

Пані Ольга схопила свій мобільний телефон і почала гарячково набирати номер. Вона навіть забула про прикраси, які затисла в руці і які трохи заважали їй у її швидких маніпуляціях.

- Алло, пане Микито? – защебетала вона в мобільний. – Як ви себе почуваєте? Пан Андрій сказав, що вас поранено...

Я відійшов до вікна і дивився на вулицю, де новорічні гірлянди та різнокольорові ліхтарики на вікнах, дверях, вітринах та фасадах будівель світилися все яскравіше. Десь о шістнадцятій починало темніти, вечоріло, на цьому тижні були найкоротші дні року.

Я розмірковував про те, як іноді важливо робити дива самому, власними руками. Для когось, хто або чекає цього дива, або, можливо, вже й не сподівається.

Очевидно, пані Ольга знала, що небайдужа хлопцеві, і, можливо, сама теж відчувала особливі почуття. Але образ неприступної строгої дами вимагав політесу* й відстороненості. Я підштовхнув її зробити перший маленький крок, важливий вибір, який вона не наважувалася зробити сама. Та й Микита той іще сором’язливець! Жінки люблять упевнених чоловіків. Микиті ще вчитися і вчитися.

Я посміхнувся.

- Я обов’язково ще передзвоню! Микито, слухайся лікарів! Бувай! – почув я останні слова пані Ольги й зрадів.

О, вони вже на «ти»! Якщо Микита не дурень, то, вхопивши, не випустить із рук.

- Дуже вам дякую, пане Андрію, - повторювала й повторювала пані Ольга.

Після розмови з Микитою вона забула дотримуватися образу строгої дами і була схожа на схвильовану дівчинку.

Ми пройшли з директоркою до сейфу, і вона сховала віднайдені експонати.

- Завтра у нас зустріч з паном Михайлом Дзендзюрівським. О дванадцятій. Тоді й дістану, - пояснила вона.

- А чи можна мені бути присутнім на зустрічі? – спитав я.

- Чому ж ні? – знизала плечима пані Ольга. – Буде чимало людей. Експонати на місці, я чекала до останнього і нічого не відміняла. Буде місцева преса, представники мерії. І ви приходьте. Я надзвичайно вдячна вам, пане Андрію, ви навіть не уявляєте, як ви мені допомогли. Ви просто врятували мене!

- Прошу, - кивнув я. – Перш ніж попрощатися, я хотів запитати у вас, пані Ольго. Що ви можете розказати мені про звягельський Молодіжний центр?

- Те, що ми розповідаємо нашим відвідувачам, - відповіла жінка. – Це пам’ятка архітектури місцевого значення. Молодіжний центр, раніше Кінотеатр імені Миколи Щорса, – це одна з улюблених споруд звягельців.

- А що було на місці кінотеатру до цього? – поцікавився я.

- Знаєте, - увійшла в роль екскурсовода пані Ольга, - у Звягелі завжди численною була єврейська община**. На місці сучасного Молодіжного центру в дев’ятнадцятому столітті стояв будинок, власником якого був єврей Мошка Курчицер, потім його успадкувала його донька Малка. Одружившись з Айзиком Гофманом, вони жили в цьому будинку і передали у спадщину синові Арону-Бенціону Гофману. Потім Перша світова війна, революція. Будинок було зруйновано. У тридцяті роки було закладено фундамент нового кінотеатру, і перед війною споруда була практично готова до відкриття, однак Друга світова війна не дозволила завершити будівництво. І лише в 1951 році тут було відкрито Кінотеатр імені Щорса, який у двохтисячних стали називати Молодіжним центром. У 2018 році в Молодіжному центрі відбулася пожежа, і в результаті розслідування правоохоронці встановили, що це був підпал.