Розділ 18

Поки колеги викликали деактиватора й досліджували все навколо, я перевірив правий коридор, де не було помітних слідів. Але яким було моє здивування, коли це відгалуження через кілька кроків раптово завернуло ліворуч і закінчилося. Тут підземний хід з’єднувався зі старим каналізаційним колодязем, на запліснявілих колах якого було вбито залізні скоби. Саме з цих іржавих та слизьких скоб і складалася коротка драбина, котрою я піднявся по шахті колодязя метрів на три і підняв над головою важкий залізний каналізаційний люк. Зсунувши його вбік, вибрався на поверхню. Це був глухий кут якоїсь огородженої прибудинкової території. Будівельні матеріали, мішки, коробки, ящики було складено великим стосом і абияк накрито рваною брудною плівкою. За цим імпровізованим складом під відкритим небом виднілися жовті обдерті стіни величезної будівлі. І тільки зауваживши червоний круглий купол, який ідеальною напівсферою лежав на будинку, я зрозумів, що це за споруда. Молодіжний центр! Кінотеатр! Той, що кілька років тому згорів, і про який розповідав Микита. Саме біля нього ще вчора мене охоплювали дивні неприємні відчуття. Ех, інтуїція - наше все!

Каналізаційний колодязь, яким я піднявся, був закинутим і відрізаним від каналізаційної системи. Складалося враження, що його було зроблено спеціально для спуску в загадкове підземелля. Я ще трохи повештався навколо, оглядаючи двір, у який привів мене цей хід.

Крім залишків будматеріалів, мокрого й брудного від снігу й дощу сміття, біля каналізаційного отвору валялися порожні скляні пляшки з-під пива «Звягельське»*, «бички» та пусті пачки від цигарок «Прима» й «Данхілл».

Спустившись знову до підземелля, я почув гамір людських голосів і бубоніння деактиватора. Літній чоловік в круглих окулярах, чорній дублянці й товстою книгою в руках читав якусь мантру чи заклинання (не знаю, як вони їх називають), очищаючи знайдені мною прикраси від ритуально накопиченої енергії. Двоє незнайомих молодиків, встановивши яскраві прожектори, що осявали тісну підвальну кімнатку, фотографували стіни, замуровані проходи й сірий готичний п’єдестал.

Я привітався. Молодики тільки кивнули мені, дуже заклопотані вивченням стін та стелі, а деактиватор навіть не моргнув, перебуваючи, очевидно, в якомусь особливому трансі.

Я сів навпочіпки під стіною і почав чекати. Через хвилин десять деактиватор раптово зупинив своє монотонне бубоніння, під яке я вже почав клювати носом.

- Все, можна забирати, - втомлено промовив він, складаючи свій фоліант у великий портфель.

Я підійшов до колони й обережно взяв до рук колти й перстень, які тепер мали вигляд звичайних старовинних експонатів, які можна побачити на вітринах багатьох музеїв.

Я склав прикраси в зіп-пакет*. Деактиватор й молодики почали якусь свою професійну розмову про написи на п’єдесталі.

А я зрозумів, що робити мені тут вже нічого, і пішов геть.

На поверхні всі вже збиралися від’їжджати. Микола з Леонідом якраз складали спорядження в «бобик», де на передньому сидінні сидів понурий Микита. Тарас Григорович стояв біля свого шикарного автомобіля і говорив з кимось по мобільному. Його уривчасті «так», «ні», «зрозумів» вказували на те, що і в розмовах по телефону він притримувався словесного мінімалізму. Грифона, мабуть, забрала служба зачистки.

Микита, побачивши мене, зрадів.

- Андрію, ти прийдеш до нас на святвечір? – спитав він. – Я вже маму попередив.

- Так, я ж обіцяв, - кивнув я. – Тільки зараз сходжу в готель, приведу себе в порядок. Та й у Краєзнавчий музей ще треба забігти. Я ж обіцяв пані Ользі повернути прикраси.

- А що, їх тобі вже віддали? – поцікавився хлопець. - Жаль, що я не можу... - він замовк і чомусь почервонів.

- Так, ось вони, - я показав Микиті та зацікавленим Миколі з Леонідом свою знахідку.

- Це ж треба, вони такі маленькі, а через них такі великі проблеми! – вигукнув Микита.

- Ще б вирахувати, хто все це затіяв, - зітхнув я.

Хлопці поїхали. А Тарас Григорович запропонував підвезти мене до готелю. Хоча тут іти було недалеко, я не відмовився, бо мене дуже цікавив цей незвичайний чоловік.

Дорогою ми мовчали. Я сидів, як на голках, боячись замурзати своїм брудним одягом шикарний бежевий салон Бентлі. Але вампірові було, схоже, на це наплювати. Перфекціоніст і пофігіст – гримуча суміш! Коли ми проїжджали повз пам’ятник Лесі Українки, я запитав у Микитиного шефа:

- А Лесю ви знали?

- Не довелось, - коротко, як завжди, відповів він.

І я згадав, що Леся жила у Звягелі до восьми років, а потім її сім’я переїхала до Луцька.

Вже коли ми під’їхали до готелю, і я відкрив двері, щоб вийти з машини, Тарас Григорович сказав мені:

- Дякую. За Микиту.

- Прошу, - знічено відповів я, не знаючи, що додати, а потім все-таки зважився і спитав те, що мені муляло. – А пані Ольга, директорка музею, вона для Микити..?

- Нерозділене кохання, - зрозумів мене Тарас Григорович.

- Ясно, - кивнув я. - Тоді я зараз в музей, а потім...

- На зв’язку, - обірвав мене вампір. – Мої люди поряд.

Я дивися услід шикарній машині, аж поки вона не зникла за рогом вулиці Соборності, а потім зайшов у готель.