Розділ 16

Я помітив, що Микита дивиться мені просто в обличчя, але не бачить мене, перебуваючи в якомусь чи то магічному трансі, чи банально в шоці від страху.

Я на всяк випадок поправив маску в себе на обличчі і тихо покликав:

- Микито, агов, ти як?

Він мовчав, шумно дихаючи і не реагуючи на мої слова. Я важко зітхнув, дістав рацію і знову спробував викликати підмогу. Рація мовчала. Залишити хлопця тут у такому стані я не міг. До того ж, він поранений, треба надати першу допомогу.

Витягнувши з наплічника аптечку, я порився там, знайшов бинти, перекис водню та інше. Тепер треба було якось витягти Микиту з бочки. Сам він, я так зрозумів, нізащо не вийде звідти. Так, оце завданнячко! Насильно тягти його за руку чи ногу? Я так міг злякати й так до смерті перестрашеного хлопця. Тоді я зробив те, що ніколи б не зробив у будь-якій іншій ситуації. Я накинув на Микиту рунну петлю.

Колись давно, коли ми вчилися в Академії (вона, до речі, так і була записана у всіх документах, і ні в кого, на моїй пам’яті, не виникало питань, чому така коротка назва, Академія яких наук?), то ми з однокурсниками часто робили різні дурниці й ризиковано (іноді жорстоко й необдумано!) жартували один над одним, використовуючи підручні засоби. На парах нам видавали різні спецпредмети, якими ми вчились користуватися. І от, мій однокурсник Юрко Жук, дражнячись, накинув на мене рунну петлю, якою знерухомлюють істот. Відчуття, я вам скажу, ще ті! Ти повністю паралізований, не можеш ворухнути ні ногою, ні рукою, якісь рефлективні рухи тіло ще може зробити, наприклад, моргнути чи сіпнутися від якогось подразника, але все інше в тебе у задерев’янілому стані. Здається, що навіть серце б’ється повільніше. Юрко тоді трохи перестрашився, але потім зрозумів, що можна добряче розважитися, і, попросивши у дівчат помаду, почав фарбувати мені губи. Цю картину засік наш викладач з особливих засобів. Перепало всім учасникам жарту: Юркові, мені та Зої, власниці помади. Від того часу ми дружили аж до закінчення Академії. До речі, всі троє закінчили її з відзнакою.

Саме використавши рунну петлю, я зміг витягнути Микиту з тієї злощасної бочки. Добряче намучився, аж упрів. Хоча хлопець був увесь перемазаний кров’ю, все виявилося не так страшно. Очевидно, він, заповзаючи в цю величезну діжу, зачепився рукою за гостру скалку, яка стирчала з розщепленої клепки. Поріз на руці був довгий, не дуже глибокий, але сильно кровив. Я полив рану перекисом, перев’язав бинтами і, схопивши хлопця попід руки, потягнув його до виходу з підземелля. Добре, що Микита був худий і невисокий, але навіть не дуже важкий для мене, під кінець мого шляху він здавався непідйомним.

Грифон лежав там само, де я лишив його, біля правого коридора.

- Почекай трохи, друже, скоро й до тебе черга дійде, - стомлено сказав я йому, проходячи на вихід з підземелля і тягнучи за собою Микиту.

Вже побачивши перед собою світло в кінці тунелю, я подумки розсміявся над влучним образом, стягнув з обличчя маску і почав кликати Леоніда. Він так і сидів біля входу, чекаючи на наше повернення. Кинувся на допомогу.

Ми винесли Микиту з підземелля, всадовила на переднє сидіння «бобика», і аж тоді я зняв рунну петлю.

Тарас Григорович мовчки стояв поряд, не проронивши ні слова відтоді, як побачив нашу скривавлену ношу.

- Де я? – спитав Микита, приходячи в себе.

- На новорічній ялинці, - стомлено відповів я, - скоро будуть роздавати подарунки. Ти був чемним у цьому році?

- Не зрозумів, - пробурмотів хлопець, сідаючи зручніше.

Потім побачив свої закривавлені руки і тремтячим голосом спитав:

- Це що? Я когось убив?

- Заспокойся, все добре, - втішив його я. – Розкажи, що ти пам’ятаєш.

- Ми йшли тунелем, потім я почув якийсь звук за спиною, озирнувся... І прийшов у себе вже тут, у «бобику».

- Ясно, - кивнув я.

Я попив води з пляшки і розказав Миколі й Леоніду, де шукати грифона. Хлопці пішли за істотою, а я присів на підніжку «бобика» і, нарешті, зітхнув спокійніше.

- Грифон? – затремтів у Микити голос від образи й жалю, коли він почув мою розповідь про пригоди в підземеллі. – А я все пропустив!

- Ти не пропустив, - переконливо сказав я йому, - ти був безпосереднім учасником! Добре, що не жертвою.

- Відсторонений! – раптом різонув словом Тарас Григорович.

Очевидно, він мав на увазі, що Микиту відсторонено від цієї справи, бо хлопець раптом стрепенувся і почав активно сперечатися.

- Ну, Тарасе Григоровичу, це випадковість, все ж добре, я живий і здоровий, - хлопець глипнув на пов’язку на руці. – Майже здоровий!

- Здати зброю, - байдуже сказав вампір.

Навіть не глянувши на Микиту, він пішов до нашої імпровізованої стежини на схилі Случі, по якій хлопці вже несли знерухомленого грифона. Похнюплений Микита виліз із «бобика» і жадібно дивився на міфічного звіра, крила та хвіст якого черкалися об землю, а лапи були шириною, як таці.

- Ти не винний, Микито, - сказав я хлопцеві, щоб підбадьорити. – Він задіяв на тобі свою силу. Як наслідок - аномальна деформація сприйняття навколишнього світу. Ти випав з реальності. Вважай, що просто втратив свідомість. Слава богу, що грифон ще не повністю матеріальний, завдяки цьому ти лишився живий.