Розділ 15

Коли я заходив у підземелля з відгалуженнями, я освітив лише стіни та інших ходи, але зовсім не дивився на досить високе склепіння підвалу, яке потопало в непроникній темряві. Саме там затаївся мій несподіваний нападник. Очевидно, він чіплявся кігтистими лапами за виступи на стелі, як кажан, а потім, побачивши мою беззахисну спину, вирішив атакувати.

Це був грифон. Його пазурі вчепилися мені в спину, і якби не наплічник та цупка матерія куртки, на спині лишилися би глибокі борозни від довгих загнутих кігтів. Я впав уперед під вагою звіра і знову, як на Случі, проїхався обличчям по землі. В душі я навіть лайнувся, розлючений на себе, свою необережність і чергове повторення моєї помилки. Завжди треба добре подумати про тил! Вже вдруге мене атакували ззаду, а я був, по суті, не готовий до цього. Спробував виборсатися з-під масивної туші грифона, який осатаніло гучно рикав, роззявляв пащу і клацав зубами біля мого вуха, намагаючись дотягтися до шиї чи голови. Моя злість теж придала мені сил. Із розмаху вдаривши звіра за спиною великим ліхтарем, який я не випустив із рук, і таким чином трохи відволікши його від моєї шиї, другою рукою я намацав на підлозі балончик спрею зі свяченою водою, що випала з розірвано Микитиного наплічника. Миттєво направив на грифона за моєю спиною і пирснув. Очевидно, попав в очі, бо почулося страшне ревіння ошелешеного звіра. Грифон трохи ослабив хватку, і я зумів вибратися з-під його лап, відбіг до стіни і, вихопивши пістолет, вистрілив напівпаралізованій істоті в морду. Мій ліхтар на касці, міцно закріпленій на голові, як не дивно, не розбився, тому я добре бачив грифона, який ще трохи посмикався на підлозі й завмер. Я підійшов ближче і швидко накинув на монстра рунну петлю. І аж тоді добре роздивився його.

Грифон був напівпрозорий, перебуваючи в проміжній стадії між привидом і реально існуючою істотою. Ще не повністю матеріальний. Кілька годин, можливо, днів, і він перетвориться на реально існуючого грифона, який потребуватиме вже не страху, а м’яса. Привиди, як відомо, живляться кошмарами, страхом, негативними емоціями, але якщо наситити таку істоту раптовою і сильною негативною енергією, то вона може стати матеріальною. Можливо, смерті, спричинені караканджалом, теж пов’язані з цією істотою. Загибелі людей якраз наситили грифона достатньо, щоб він став хижаком і сам міг добувати собі їжу.

Я мав підозру, що грифона викликав хтось, хто розуміється на особливих знаннях і не боїться правосуддя. Ще тоді, в музеї, розглядаючи колти, я зрозумів, що вони не прості і належали, очевидно, місцевій давній відьмі чи знахарці, яка вклала в них чимало сили, щоб матеріалізувати таку потужну істоту. Чи то її ритуал оживлення грифона не було доведено до кінця, чи то з іншої причини, але звір перебував у межевій іпостасі багато сотень років, аж поки хтось вже в наш час не розкрив таємницю колтів і сам не викликав грифона.  Ось чому колти викрали! Можливо, й перстень-печатка також є необхідним атрибутом ритуалу.

І викрав той, хто знає всі особливості такого древнього знання. Хто ж це? На таке питання у мене поки що не було відповіді.

Більше мене турбувало зараз зникнення Микити. Грифон лежав непорушно, розкинувши крила і скалячись на кожен мій рух. Я обійшов його по периметру, посвітив у другий тунель. Свіжі сліди тут були лише Микитині. Чому наплічник стояв тут, а хлопець без нього пішов у правий прохід? Я знизав плечима, затис у руці пістолет і рушив у тунель праворуч.

Ребристі сліди Микитиних кросівок то зникали, то з’являлися. Потім його кроки стали ширшими й чіткішими – тут хлопець біг, неначе втікав від когось. Логічно було припустити, що від грифона. Тепер, активно повертаючи голову туди-сюди, я ретельно освічував ліхтариком на касці не лише дорогу перед собою, але стіни й стелю також. Береженого бог береже!

Ішов я недовго. Цей підземний хід закінчувався тупиком – великою та несподівано достатньо сухою пивницею*, де, мабуть, колись зберігались якісь харчові продукти чи щось подібне. Тут під однією зі стін лежала велика купа різного мотлоху, якихось старих дощок, уламків ящиків, старих проіржавілих залізяк, лежало кілька старих бочок або з виламаними клепками**, або без обручів. Мабуть, це був замковий льох. Я освітив стелю й стіни, перш ніж ступити до цього підвалу. Збоку в стіні помітив зачинені дерев’яні двері, поїдені шашелем*** та оброслі пліснявою. Пройшовши по периметру підвал і не помітивши нічого підозрілого, я смикнув двері, але вони були зачинені або замуровані ззовні, бо відчинити їх не вдалося. Микита пропав. Відбитків ніг у підвалі майже не було видно, бо на підлозі лежало багато сміття, на якому слід не зберігався.

І ось тоді, коли я майже вирішив повернутися назад, я почув ледь чутний шурхіт і стогін. Він долинав із боку великої купи сміття. Я підбіг до наваленого мотлоху і побачив, що на деяких старих і трухлявих дошках видніється кров. Відчув, що нога вступила в щось липке. Невелика калюжа крові натекла тоненьким струмочком із перевернутої здоровенної бочки, яка лежала біля стіни на боку. Я посвітив у неї.

Микита сидів, скарлючившись, підібгавши ноги, забившись у самий куток бочки, і дивився на мене вибалушеними від страху очима.

_______________

*Пивниця - льох, погріб, склеп.

**Клепка - кожна з опуклих дощечок, з яких складаються бондарні вироби (бочка, діжка тощо).

***Шашіль - жук, який вражає деревину, його личинки, розвиваючись переважно у мертвій деревині (меблях, будівлях тощо) чи борошні, точить їх.