Розділ 14

Спочатку йти було незручно: в очі лізли якісь залишки коренів, що звисали зі склепіння тунелю, стара павутина, кам’яні виступи... Під ногами чавкала вода вперемішку з кригою та глиною, яка налипала на черевики масивними грудками. Потім земляні стіни змінилися старою цегляною кладкою, а стеля вузького тунелю піднялася так, що можна було якщо не вирівнятися в повен зріст, то хоча б не йти скарлючено, як це було на вході.

Тунель був старим, очевидно, давно закинутим, але хтось, все-таки, ходив у ньому, бо глибокі, прочавлені в мокрому суглинку сліди, чітко вимальовувалися у світлі мого ліхтарика. Пройшовши кілька десятків кроків, ми з Микитою вийшли в невелике підвальне приміщення, яке мало кілька відгалужень. Я дістав з наплічника й увімкнув великий ліхтар, який освітив два арочні проходи, шлях у які тонув у пітьмі, і вузькі сходи біля стіни ліворуч. Вони впиралися в залізні двері, проіржавлені й покриті пліснявою.

- Це ті двері до замкового підземелля, які ми запечатали, - сказав Микита. – Ми під Звягельським замком.

- Наче закриті, - гмикнув я, пройшов сходами і перевірив печатку, яка засвітилася фіолетовим контуром під дією світла спеціального режиму ліхтаря.

- Сліди ведуть ліворуч, - вказав Микита на арку, біля якої колись висів настінний смолоскип, на що вказувала закопчена стіна і вбита в неї металева петля.

Я зиркнув на правий прохід. Там теж були сліди, але їх було мало, менше, ніж ліворуч. Закарбувавши собі в пам’яті, що варто перевірити і правий хід, я все-таки вирішив піди ліворуч, куди завернув за мною й Микита.

Під ногами було вже не так вогко, як при вході, очевидно, тунель трохи піднімався по плавній дузі.

Стіни низького тунелю були обкладені великою й плоскою цеглою. Чим далі ми йшли, тим тривожніше почуття охоплювало мене.

Я подивився під ноги, а потім уперед, тунель тонув у темряві. Земля під ногами була мокра, по стінах крізь щілини старої цегляної кладки сочилась вода. Мій слух загострився. Під ногами чавкотіла багнюка, чувся шурхіт нашого одягу, гучне Микитине сопіння. Так ми пройшли ще кілька десятків метрів, підземне відгалуження поступово завертало ліворуч, наскільки я пам’ятаю, на поверхні це був наче центр міста. Щось мене нервувало. Знову я щось не врахував? Чи, може, мене дратує якийсь звук?

Я зупинився і зрозумів, що мене стурбувало. Відсутність звуку! Я різко обернувся назад. Ліхтарик висвітив довгий тунель, який я пройшов до цього. Микита зник!

Наче ми увійшли до цього ходу разом, він ще сопів за спиною, і мене це трохи марудило, але потім його сопіння затихло. І я подумав, що хлопець просто стишив своє гучне дихання, та й усе. І йшов далі. А він чи відстав, чи, може, щось із ним сталося. Я заспокоював себе тим, що Микита міг ненароком сильно стукнутися об стелю головою і впасти, втративши свідомість. Правда, він був невисокого зросту, але ж я сам ішов пригнувшись. У темноті все можливо. Та десь у глибині душі я розумів – щось тут не те, мої розумні пояснення марні.

Що ж робити? Йти далі чи повернутися, пошукати хлопця?  Зволікав я лише мить, а потім, рішуче повернув назад. Потім зупинився й дістав з наплічника коробочку з крейдою, яку всі агенти носять із собою, бо іноді вона потрібна, щоб намалювати рунний знак чи пентаграму. Звичайно, крейда непроста. Я намалював на протилежних стінах тунелю по хресту, прошепотів біля кожного «Отче наш» як найпершу молитву, що спала мені на думку. Такі хрести можна насичувати будь-якими молитвами, тоді на певний час вони стають оберегами від нечисті, але, на жаль, їхня енергетична дія триває недовго, і потім вони будуть просто малюнками на стіні. Але я не хотів лишати за спиною невідомість, лазівку для будь-кого. Та й потім прості малюнки хрестів вкажуть мені місце, до якого я дійшов.

Я також увімкнув рацію і спробував зв’язатися з агентами нагорі. Зв’язку не було.

Тепер, повертаючись своїми слідами назад до тунельної розвилки, я більш ретельно оглядав стіни та землю під ногами. І хоча нічого підозрілого не помічав, мені все-таки вдалося локалізувати місце, де Микита зупинився і повернув назад. Так, він зупинився, трохи постояв, тупцяючи на одному місці, а потім пішов у протилежний бік. Різних слідів було багато, та я знайшов відбиток його зимових кросівок з рифленою підошвою у вигляді ялинки, бо запам’ятав ці сліди ще на поверхні. Отже, він мовчки постояв, поки я відійду, а потім тихо пішов. Напрошувалося пояснення, що він це зробив зумисно, щоб лишити мене одного, або щось так зацікавило його, що він кинув усе – і поспішив назад.

На всяк випадок я дістав з кишені полотняну маску, просякнуту свяченою водою, і натягнув на обличчя. Бували випадки, що залишкові паранормальні гази впливали на безпечних агентів, і тоді істоти могли маніпулювати ними, як заманеться.

Я побачив вихід до підвального приміщення під Звягельським замком і пришвидшився. Мурована кімната була пуста. Двері з запечатувальним знаком залишались зачинені, а от біля входу до правого відгалуження лежав розпатрошений Микитин рюкзак. Я підійшов ближче і побачив, що його не відкривали, а буквально рвали, неначе зубами. Речі з рюкзака валялися на землі. Я нахилився подивитися ближче, і це було моя велика помилка. Ззаду почулося глухе рикання, і хтось великий та важкий стрибнув мені на спину зі стелі.