Розділ 13

Тарас Григорович приїхав на крутому автомобілі. Його Бентлі був новісінький, аж сяяв і наче промовляв: «Я тільки-но з салону, дивіться, який я суперовий!». Пасував автомобілеві й хазяїн – високий вродливий чоловік років сорока п’яти в довгому чорному пальті, стильному капелюсі, бездоганно начищених чорних лакованих черевиках і... непроникних сонячних окулярах. Взимку! Сонця не було видно, небо затягнули сірі хмари, а тут - темні сонячні окуляри! Він був мені схожим на отих кіношних агентів з фільмів про інопланетян. Типу «Люди в чорному»*.

Микита підбіг до шефа і, поки той підходив до мене, щось гарячково розповідав, забігаючи йому наперед і зазираючи в обличчя. Обличчя було непроникне і суворе. Залізний дядько.

- Добрий день, - привітався я, простягаючи руку для вітання. – Андрій, Київське бюро.

- Вітаю, - м’яким баритоном відповів Тарас Григорович, тиснучи мені руку. – Знаю. Попереджений. Казав, – він кивнув на Микиту.

- Треба оглянути підземний хід чи сховок на схилі Случі. Он там, - вказав я у напрямку знайденого каменя.

- Зараз будуть ще люди, - кивнув Микитин шеф.

Як бачу, він не вирізнявся багатослів’ям, був мовчазний, зосереджений, і речення, які вилітали з його вуст, були тільки по ділу.

- Тарасе Григоровичу, ми зразу до вас у відділок хотіли йти, та так сталося, що спочатку в музей, потім на Случ, потім сюди... Це Андрій мене змусив, - зненацька нелогічно закінчив ябедничати Микита.

- Премії в цьому місяці не буде, - спокійно відрізав шеф, навіть не глянувши на хлопця.

Той лише скрушно кивнув, навіть не намагаючись протестувати.

Щось у Микитиному начальнику мене бентежило. Я глянув на його руки – вони були в чорних рукавичках. Крислатий капелюх максимально прикривав обличчя. Мене осяяло.

- Ви вампір?

- Третє покоління. Перебування на вулиці вдень можливе, - як робот, без будь-яких емоцій відповів Тарас Григорович, нічим не видавши свого здивування моєю проникливістю.

Микита, очевидно, знав, хто його шеф, бо тільки зітхнув. В принципі, в нас теж у конторі працюють два перевертні, домовик і троль. Демократія, рівні права і все таке.

На старому пошарпаному «бобику»** під’їхали два працівники, Микола й Леонід, які швидко витягли якесь спорядження, огородили схил попереджувальними стрічками, поставили напис «Ідуть ремонтні роботи!», вбили надійні довгі  стрижні по всій довжині стежини до входу в підземелля і обв'язали їх мотузками. Все це мовчки, швидко, професійно. Так, добре вишколив своїх працівників Тарас Григорович! Тепер, спускаючись схилом, можна було триматися за мотузку, а біля самого входу хлопці, відкотивши валун, навіть підкопали землю так, що вийшов імпровізований поріг-майданчик. Тарас Григорович стояв на схилі поряд зі мною й мовчки спостерігав за злагодженої роботою хлопців.

- Гарна робота з караканджалом, - раптом сказав він, не дивлячись на мене.

- Дякую, - кивнув я. – Ще з левом би розібратися.

- Версії?

- Грифон, - відповів я коротко, мимохіть переймаючи також стиль мовлення цього дивного чоловіка.

- Може бути, - гмикнув Тарас Григорович.

- А чому Тарас Григорович? – спитав я, бо мені кортіло спитати про це ще одразу на початку знайомства.

Я знав, що вампіри часто змінюють імена, підбираючи собі такі, щоб були гучні, красиві, вражаючі й стильні. Перфекціоністи, що тут скажеш.

- Знав, - відповів, повагавшись, вампір.

- Ви знали Шевченка? – я аж скинувся від несподіванки. – Як?

- Він проїздом у Звягелі був***. Поштова станція. Я там працював.

Я кивнув, бо чув про це.

- У нас на автовокзалі пам’ятник Тарасу Шевченку стоїть, ти не зауважив? – встряв у нашу розмову Микита, який якраз підійшов і почув останні слова свого шефа.

- Ні, подивлюсь, коли буду від’їжджати, - хитнув я головою.

- Все! – гукнув Микола, піднімаючись по схилу наверх. – Можна спробувати пройти.

Ми з Микитою вдягли каски з ліхтариками, закріпили на спині наплічники, де була вода, їжа, мотузки, аптечка й рації. Я знову поклав у кишені все необхідне для зустрічі з різними істотами. Микита, нарешті, теж отримав пістолет, який приніс йому Леонід. Його очі заблищали, коли зброя опинилася в його руці.

- Дивись мені там! – сказав йому шеф, і Микита знітився, запхав пістолет за пояс.

Ми домовилися, що ми лишаємося на зв’язку доти, доки він буде наявний (рації були особливі, але товща землі могла бути критичною), якщо будуть якісь загрозливі несподіванки, – одразу повертаємо назад.

Микита, Леонід і я спустилися до підземелля. Леонід лишався біля входу, а ми з Микитою, включивши ліхтарики на касках і зігнувшись у три погибелі, зайшли в чорний таємничий отвір.

____________________

*«Люди в чорному» - культова американська науково-фантастична кінокомедія 1997 року. Про спеціальних агентів, які захищають Землю від різних космічних покидьків.

**"Бобик" - УАЗ-469, повнопривідний легковий автомобіль підвищеної прохідності (позашляховик), що виробляється на Ульянівському автомобільному заводі в часи Радянського Союзу. Розроблений для транспортування вантажів, людей і буксирних трейлерів на всіх типах доріг. Розробка автомобіля почалася в 1961 році. Автомобіль схожий на американський джип — міцний утилітарний позашляховик, але не дуже зручний.