Розділ 12

Сторож, якого Микита зве дядько Овсій, покахикує в густі вуса і розповідає:

- Вже вечір був. Сонце сіло. Я ондо-го стояв. Дивлюсь, наче світиться щось, я туди - воно від мене, я туди – воно від мене! А потім - стриб! І мене з ніг збило! Лев величезний, як гора! Хекає, всю куртку мені заслюнявив. Зуби – во! – дядько розкидає руки і показує, яке «во», і воно більше, ніж у саблезубого тигра. – Грива кошлата, мені всю куртку шерстю засипала. Очі блищать, як ліхтарі. Він мене трохи не з’їв!

Дядько Овсій аж засапався, розповідаючи мені про страшного лева.

- Оцю куртку?

- Га? Що? – не зрозумів сторож.

- Оцю куртку шерстю засипав? – уточнюю я.

- Ну, так, - погоджується він. – Вже два дні пройшло, а он, ще ворс не весь витрусився, - дядько активно гупає себе по грудях, намагаючись обтрусити все, що там начіплялося.

Куртка зроблена з матеріалу, до якого все липне, колись у мене була такого типу. Я придивляюсь пильніше й помічаю кілька ворсинок на каптурі. Прошу дозволу забрати на експертизу. Потім підходжу до цегляної стіни, оглядаю майданчик, звертаю увагу на розташування ліхтарів. Бачу, що якщо «лев» справді напав на сторожа, то це було просто під стіною, у напівтемряві, бо світло ліхтарів сюди, швидше всього, не сягає.

- Ви хоч, той-во, якесь розслідування там зробіть, а то минулого разу прийшли, посміялись і пішли, - скаржиться сторож. - «Пити менше треба, дядьку», - кажуть. А я ж тільки наперсточок, для зігріву. На роботі я – ні-ні! А то ще той лев на кого накинеться. Я вже з шокером ходжу, - дядько Овсій дістає з кишені шокер і тицяє нам з Микитою під носа. – Зять позичив.

- А нічого дивного в тому левові вам не здалося? – знову ставлю питання, яке ставив і Святославу Бенедиктовичу в музеї.

- В смислі? Та я живих левів ніколи до цього в очі не бачив! – стріпує головою дядько. - Звідки я знаю, дивний він чи ні? В передачі «У світі тварин» колись про левів дивився, як молодим був. А те, що морда дуже волохата, то так! Як ото в фільмах!

Не подобається мені цей опис, дуже шаблонний образ якийсь у дядька виходить. Вирішую ризикнути:

- Ну, пане Овсію, так не піде. Що ж ви обманюєте нас? – дивлюся пильно й незмигно, зазвичай це діє.

Ось і цього разу сторож не витримує мого погляду, відводить очі і бурмоче:

- Та чого ж-то зразу обманюю? Все розказав, як було.

- А про крила? – питаю, мружачи очі.

Микита стоїть поряд і покахикує, але мовчить, молодець. Добре, що не лізе в розмову, бо може все зіпсувати.

- Так як я про них розкажу? Точно, скажуть, здурів Овсій, літаючі леви ввижаються! – скрикнув розпачливо сторож. – Он у просто лева не повірили. А в крила - тим паче! Я жінці заїкнувся, то вона всю випивку в хаті сховала. Сказала, що допився!

- Я вірю, - кажу підбадьорливо. – То в нього крила все-таки були?

- Та він, паскуда, зі стіни злетів! Я думаю, що за птаха здоровецька така нічна? Ото й доганяв, щоб зловити чи глянути. А він мене зловив.

- А як ви від нього вирвалися? – раптом зацікавлено спитав Микита.

- А й справді, як?

- Так свисток у мене в роті був, - пояснив сторож. – Я як той левів політ зі стіни побачив, то свистіти хотів, свистка вже в рота впхав, а потім передумав, хай-но, думаю, ближче подивлюсь, що за пташка. А він як стрибоне, я впав, він пащею до мене, а я як засвищу! Він і втік. Злякався. У бік річки побіг, тобто, цей-во, в смислі, полетів, – показує дядько рукою в бік Случі.

- А у вас нічого останнім часом не зникало? – спитав я.

- В смислі? – спитав дядько здивовано. – Чи не вкрали чого?

- Може, вкрали, а може, просто знайти не можете?

- Та наче ні. В мене нічого. А от на території тут, камінь зник.

- Який камінь? - стрепенувся Микита, якого, я бачив, аж розпирало розпитати мене про оті крила, бо я не розповідав йому про це.

- Там, до Случі ближче, камінь лежав, я завжди сидів на ньому, відпочивав літом. А оце якось дивлюсь – нема його. Може, молодь жартувала, в смислі, тягали, силою мірялись і в річку впустили. Бо він важкенький був. Навіть валун, а не камінь!

- А покажіть нам те місце, цікаво, - загорівся Микита.

Дядько Овсій проводить нас ближче до урвистого берега Случі. На місці, де лежав дядьків камінь, - мілка калюжа, покрита кригою і присипана залишками снігу.

Трохи роззирнувшись навколо, ми повертаємося до замку. Я дякую дядьку Овсію за інформацію, і він поспішає додому, бо «жінка чекає, святвечір же сьогодні, треба ще за хлібом збігать».

Ми з Микитою мовчки стоїмо біля іграшкової з виду замкової башти. Він рипнувася було спитати про крила, але на моє "Пізніше!" замовк.

«Он там злетів, ось тут напав, а туди втік», - думаю я, проводячи умовну лінію, яка пролягає прямісінько до того місця, де зник дядьків камінь. Я проходжу трохи далі і помічаю сліди, які ведуть до урвистого й небезпечного берега. Сліди не лише людські, але й видно відбитки лап великого собаки (лева?), і їх немало, очевидно, хтось ходив тут туди-сюди чимало разів. Пробую підійти ближче, але мене зупиняє Микита.