Розділ 10

Ми з Микитою повернулися до місця, де сталося нещастя. Метрах в двадцяти від берега проломи в кризі вказували на місце, де жертва впала в воду.

Я дістав з наплічника тонку й міцну мотузку й обв’язав себе навколо пояса, перевірив, чи надійний вузол і аж тоді пояснив Микиті, який дивився на мої маніпуляції зі жвавим інтересом:

- Я зараз спробую підійти до того місця, де втопився Віктор, наскільки зможу. Якщо відчую, що лід тріщить або щось підозріле, то махну рукою і повільно йтиму назад. Ти мене підстрахуєш. Міцно триматимеш кінець, або краще, прив’яжеш його до он того дерева. Все зрозуміло?

- Так, - кивнув Микита. – Тільки навіщо так ризикувати?

- Є в мене одна ідея, - пояснив я. – Якщо це те, про що я думаю, краще зараз перевірити, поки день надворі.

Я дістав з рюкзака залізний ніж, пакетик із сіллю і спрей зі свяченою водою, ніж і сіль запхав у кишеню, а спрей простягнув хлопцеві.

- Тримай напоготові. І рунну петлю дістань на всяк випадок, - підморгнув Микиті. - Я пішов.

Чим далі я відходив від берега, тим більше мене мучила думка, що я щось упустив. Крім того, я боявся. У нашій професії не боятися не можна. Якщо ти перестав боятися небезпечних ситуацій, незвичайних істот, потойбічного впливу та інших ризикованих речей, які супроводжують наші розслідування, значить, тобі пора на відпочинок. Страх – один із показників, що ти в порядку, він, як не дивно, береже й захищає тебе, загострює інтуїцію. Я елементарно боявся провалитися під кригу, бо трохи ближче до середини Случі лід тоншав, став ледь відчутно поскрипувати. Рибальські лунки лишилися позаду, а попереду була велика ополонка з кривими гострими краями, там загинув рибалка. Мотузка тягнулася за мною довгим тонким хвостом, на іншому кінці знаходився Микита, який копирсався біля старої верби, мабуть, прив’язуючи мотузку до стовбура.

Я зупинився, відчуваючи, що далі йти не можна, присів і почав вдивлятися в гладінь ріки, яка поблискували трохи далі. Моя ліва рука, якою я опирався об кригу, раптом відчула легку вібрацію, наче знизу хтось ритмічно стукав з-під криги. Я швидко запхав праву руку в кишеню, затис пакетик із сіллю і приготувався.

Все сталося раптово і зовсім не звідти, звідки я чекав нападу. Ось що я упустив! Не подумав, що в лунках іззаду теж відкрита вода! Людина в такий вузький отвір не пролізе. Але якщо це не людина?

Від ваги нападника, який стрибнув мені на плечі й схопив за шию, я впав уперед, боляче проїхавшись обличчям об крижані виступи, мабуть, добряче здерши шкіру з лівої щоки. Хтось невидимий, важкий, мокрий і дуже сильний чіпкими пальцями почав душити мене, в ніс вдарила хвиля смороду, по шиї потекла крижана вода. Тіло стало чужим, принаймні, ніг я майже не відчував.

Потім якась сила підняла й поставила мене на ноги, причому мій вершник, який намертво вчепився в мій карк, аж підстрибнув на плечах. Ноги почали рватися до відкритої води.

- Вперед, вперед, - просичала мені на вухо істота. – Вперед, будеш моїм коником!

- А дзуськи! – прохрипів я, намагаючись лівою рукою ослабити затиск волохатих рук почвари.

Мотузка, що тримала мене, натягнулася, якби її не було, я вже давно борсався б у холодній воді в ополонці. Крига загрозливо затріщала.

Я, нарешті, зміг витягти з кишені праву руку, в якій тримав пакетик із сіллю, прорвав його і щедро сипонув собі за плечі.

Страшенний виск вдарив по моїх вухах, хватка нападника ослабла. На мить я побачив мокрі й брудні волохаті ноги, що звисали з моїх плечей, вони закінчувалися роздвоєними ратицями. В цю мить я відчув, що тіло, нарешті, слухається мене, і кинувся бігти в бік берега. Вищання невидимої почвари переросло в розпачливе ревіння. Істота спробувала зістрибнути з мене, але вже тут я не розгубився. Тепер не нападник тримав мене за шию, а я вчепився в його волохату руку і не відпускав. На бігу я вихопив з кишені залізний ніж і увігнав його в руку істоті. Нова хвиля вереску трохи не збила мене з ніг, але я вже був майже біля берега.

- Петля! – закричав я Микиті.

І той, молодець, відреагував швидко й професійно: підстрибнув до мене, пирскнув спреєм зі святою водою над моєю головою. Потвора на мить стала видимою, і хлопець накинув рунну петлю моєму нападникові на шию.

Я впав на березі, відсапуючись і відчуваючи, як сповзає з моїх плечей знерухомлена й безвольна істота.

Під дією рунної петлі почвара стала видимою.

- Хто це? – спитав Микита, з цікавістю й огидою розглядаючи її.

- Караконджал, - відповів я, піднімаючись з землі.

- О! А що це за потвора?

Потвора була волохата, з довгими тонкими руками з пазурями, ногами з ратицями і перетинчастими крилами, які ковзали по землі. На голові стирчали невеликі роги, очі червоніли злими вуглинами, на сіро-синьому обличчі посопував ніс, плоский і ніздрюватий, – щось середнє між людським носом і свинячим п’ятаком.

- Це небезпечна нечисть, - почав розповідати я. – В наших краях майже не зустрічається. Я думав, вони всі вимерли. Жили переважно на півдні Європи - в них вірять хорвати, болгари, серби, греки...

- Оце так. І нападає просто серед білого дня! – вигукнув Микита.

- Різдвяні свята - небезпечний період, коли нечисть розгулює не лише вночі, а й удень. Караканджали, якраз, саме такі, чигають біля річок, озер, або й у самій воді. Я помилився, думав він з ополонки вийде, а він з лунки вистрибнув, за спиною. Може змінювати форму, зараза.