Розділ 9

Микита здивувався.

- Зброю? Маю тільки рунні петлі. Ну, і народні засоби, звичайно. Щось вагоміше наш начальник тримає в сейфі і видає тільки на справді серйозні виїзди.

- У мене все з собою, - заспокоїв я хлопця, - сподіваюсь, зброя не знадобиться, але нутром чую, що захист потрібен максимальний. Інтуїція.

Микита сторожко озирнувся навколо, наче вже зараз хтось міг напасти на нас.

- Не турбуйся, наш супротивник не настільки дурний, щоб нападати серед білого дня, - заспокоїв я його. – Хоча...

Я відкрив наплічник і швидко переклав свій пістолет у кишеню куртки. Це була кишеня зі зручною застібкою. Смикнув – і зброя в руці.

У пістолеті - обойма з особливими кулями, начинкою яких була осика, сіль, концентрат святої води, капсуловані й шкідливі для істот. Часто вони могли тільки на деякий час зупинити чи паралізувати супротивника, але й цього було достатньо, щоб я зміг накинути рунну петлю на шию істоті.

Сподіваюсь, до цього не дійде.

- Куди тепер? – спитав Микита.

- До Случі, я хочу побачити місце, де втопилися люди. Поки ще день.

- Тоді нам у той бік, - вказав хлопець. – Там зараз якраз все замерзло, і рибалок купа. Саме в тому місці відбулися всі нещасні випадки.

- Ви перевіряли фон?

- Все наче в межах норми.

- Добре, розберемося на місці.

Ми трохи пройшли вулицями і спустились до ріки, котра була біля берегів затягнута кригою, але через теплу погоду в останні дні на поверхні темніли великі скаламучені калюжі. Далі виднілися місця, де вода виходила на поверхню, бо посередині річки течія не давала воді промерзнути. Продовбані в кризі лунки чорними дірами розсипа́лися неподалік від берега, біля деяких, нагогошившись*, сиділо кілька рибалок, схожих на змерзлих горобців.

Я підійшов до межі між берегом і водою, присів, торкнувся криги, мокрої й кашоподібної.

- І не бояться ходити, тож ризикують провалитися, - похитав головою, кивнувши на рибалок.

- Та крига тут товста, це далі, де стромовина**, то небезпечно, а тут рибалки вже стежки витоптали, кожен своєю йде, знає, - пояснив Микита. - Хоча я не ризикнув би. Хай йому грець, заради якоїсь риби так життям ризикувати. Он є магазин «Fish» у Звягелі, там риби – якої хочеш! Ось там моя рибалка!

- Е, сину, тут ти неправий, - раптом почулося в нас за спинами.

До річки підійшов літній чоловік з рибальським спорядженням. У теплій парці, ватних штанях, берцях і в’язаній шапці, він був схожий на людину, яка вибралась у тундру, - так тепло вдягнений.

- Рибальство – це казка, мрія. Це хобі на все життя! У кожному чоловікові сидить отой давній неандерталець, який хоче щось добути, вполювати, зловити й принести своїй жінці. Та й просто ловлячи рибу, отримуєш незрівнянне задоволення від кльову, від дражливого смикання поплавка, коли вона там, а ти тут. І хто кого.

- Добрий день, - привітався я. – Ви тут теж ловите?

- Майже кожного дня, - кивнув чоловік, - хоч ненадовго приходжу. Це моя прогулянка. Хтось у парку гуляє, а я тут, на Случі. Але вдягатись тепло треба, бо довго не всидиш, холодно, від води тягне дуже. А я вже не в тому віці, щоб форсити.

- Я от теж Микиті кажу, щось у цьому є, - почав я плавно підводити розмову до теми, яка мене цікавила. – Адже якщо так люди ризикують, то справді це все не просто так. Мусить бути якесь задоволення. Бо ж загинути, ловлячи рибу, ніхто не планує. Я чув, недавно якийсь рибалка втопився.

- Так, - підтвердив чоловік, спохмурнівши. – Віктор, знайомий мій. Ще на тому тижні разом зігрівалися після ловів, він ще отакенну щуку вловив, хвалився. Казав, лунка є одна в нього щаслива, риба добре ловиться. Ех, життя наше, життя! Ніхто не знає, що завтра буде.

- А в нього була своя ополонка?

- Не ополонка, а лунка. Ополонки великі, а ми лунки в кризі робимо. У кожного своя, навіть свої, а коли рибалки чужі приходять, то їх зразу вчать – свою мусиш зробити! Ондечки його були, - показав чоловік рукою кілька ополонок недалеко від берега. Там було добряче натоптано, валялися шматки смугастої червоно-білої стрічки, якою поліцейські огороджують місця злочинів.

- А мої далекувато, - дідок ступив на лід і поволі пішов понад берегом по кризі до своїх лунок. Ми з Микитою пішли берегом.

- Так він там утопився, в якійсь своїй лунці? – спитав Микита.

- Та ну, ти що, смієшся, хлопче!? – захитав головою рибалка. - Куди ж ти втопишся в лунці? Вони ж вузькі всі. Тут ми хто плішнею***, хто льодобуром лунки робимо, то сантиметрів десять-п’янадцять у діаметрі, а на велику рибу - двадцять може бути. Туди якщо й хотів би влізти, то не вийде. Це якщо лід трісне, та провалишся, - тоді так. Або он на середині Случі, там течія сильна, лід тонкий, небезпечний. Там і Віктор втоп, - раптом сказав дід і скрушно схилив голову.

- Не в ополон..., тьху, не в лунці точно? – перепитав знову Микита.

- Та я сам бачив, як він схопився та колами бігати почав, смикався, кричав щось. Я подумав, що ж це сталося, хотів уже до нього піти, спитати, а він як рвоне – і просто під лід провалився. Не врятували чоловіка, - дід знову зітхнув, попрощався з нами і пішов до своїх лунок.