Розділ 8

Пані Ольга хотіла ще щось додати, коли відчинилися двері, і до кімнати швидкою ходою увійшов чоловік років тридцяти. Був він невисокий, у вузьких синіх джинсах, під теплою розстібнутою курткою виднілося синє худі з кольоровим стилізованим портретом Че Гевари, в червоних кедах (це в грудні!) і з невеличким жовтим наплічником за спиною. Маленька борідка, волосся, зав'язане у хвіст, і окуляри в товстій оправі завершували образ.

"Ого, які круті хіпстери у Звягелі!" - подумав я, першої миті забувши навіть привітатися.

- Доброго дня, - відповіла на привітання молодика тільки пані Ольга, бо ми з Микитою трохи підвисли від побаченого. - Познайомтеся, це Святослав Бенедиктович, працівник нашого музею. Це він виявив зникнення експонатів.

- Радий познайомитися, - оксамитовим голосом сказав Святослав Бенедиктович.

Ми з Микитою представилися.

- Як ви виявили пропажу, розкажіть, будь ласка, - попросив я чоловіка, косячи оком на татуювання на тильному боці його руки.

- Так-так, - запопадливо проговорив пан Святослав, - я все розкажу. Коли я в той день прийшов уранці на роботу, то зняв музей із сигналізації і одразу ж пройшов сюди, бо повинен був закінчити оформлення стенду про ремесла давніх звягельців.

Він вказав на вітрину ліворуч. Там лежали знаряддя праці: молоти, коси, якісь щипці, сапи і навіть покритий іржею плуг.

- Я пройшов мимо стенду з перснем і побачив, що цінностей на місці немає. Стенд замкнено, нічого не зламано, скло не вибито. Вони просто зникли. Я зразу ж зателефонував Ользі Іванівні та в поліцію. Все.

"Тобто, нічого не знаю, не бачив, не чув...", - продовжив я подумки.

- У мене є ще одне питання, - сказав я, пильно дивлячись чоловікові в очі, - це на вас на вулиці напав лев?

Той знітився і трохи порожевів.

- Ну, не напав, як ви кажете, він просто йшов за мною всю дорогу додому. Це не був пес, зразу ж відповідаю на ваше невисловлене питання! - гаряче підкреслив пан Святослав. - Бо поліція мене вже замучила цим питанням! Що я,  не відрізню лева від пса?

- Ну так, - сказав я, посміхнувшись, - у вас же і татуювання в тему, лева за пазурем впізнаєте!

Молодик стрепенувся, глянув на свою руку, де було витатуювано "Ex ungue leonem,"* і сказав:

- А, це! То ми ще студентами бавилися! Одногрупники робили тату - це модним було, - і я зробив по дурості. 

- А як ви зрозуміли, що це не пес, а лев? - спитав я. - Адже було вже достатньо темно, ви ж закінчуєте роботу о вісімнадцятій?

- Лев був величезним, у кілька разів більший, ніж будь-який пес. І рикав, як лев! І тоді була десь дев'ятнадцята, бо я ще трохи попрацював у музеї над науковою статтею в своєму кабінеті. Я майже біг, а він попід будинками перестрибував із тіні в тінь, аж поки я не влетів у свій під'їзд і не подзвонив у поліцію. Вони швидко приїхали, але нікого не виявили.

- А чи не здалося вам щось дивним у тому левові? - знову спитав я. - Крім того, що він був величезним? Ну, не знаю, може він був синього кольору, чи мав роги?

- Ви смієтеся наді мною? - образився Святослав Бенедиктович.

- Ні, я цілком серйозно питаю! - завірив його я.

- Ну, навіть не знаю. Ні. Певно, що ні!

- Дякую, - сказав я. - В принципі, я все вияснив, що мені потрібно. До вечора я повідомлю вам, пані Ольго, результати мого розслідування.

Жінка сумно кивнула, певно, зовсім не вірячи у мої "результати". Ми розпрощалися. 

- Я проведу наших гостей, - сказав пан Святослав директорці.

Вона кивнула, і ми пішли до виходу. На вулиці знову сіялася мжичка. Вже на порозі я, наче щось згадавши, ляснув себе по лобі:

- Пане Микито, я забув взяти у пані Ольги фотографії зниклих артефактів. Вони мені вкрай потрібні. Чи не можете ви принести їх мені? - і виразно поглянув на хлопця.

Той хотів заперечити, але вчасно прикусив язика, кивнув і зник у дверях музею. Я глянув на пана Святослава і спитав:

- То що ж все-таки у левові було незвичним, пане Святославе? Ви ж бачили незвичного лева, правда ж?

Святослав Бенедиктович кивнув.

- Так, я не хотів при Ользі Іванівні озвучувати свої фантазії, вона й так вважає мене дуже ексцентричною людиною. Але мені здалося, що у цього лева були крила, і він не тільки біг за мною, але й летів. Це звучить дуже фантастично, чи не так? - спитав пан Святослав.

- Ну… - я не знав, що йому сказати.

Але, на щастя, з музею вийшов Микита. Ми попрощалися зі співробітником музею і пішли геть.

Дорогою я мовчав і думав, а Микита почав виправдовуватися:

- Андрію, вибач, що так вийшло. Вчора я замотався і забув тобі розповісти, що випадок з нападами левів на людей дещо доповнився новими подробицями. Ми вам у центр подали інформацію лише про напади лева, але викрадення цінностей із музею сталося вже після того, як матеріали пішли до Києва. Я просто фізично не встиг все надіслати, а потім ти вже виїхав. Отож, я вирішив, що розповім при зустрічі. А вчора як затемнення якесь, геть забув. Мабуть, змерз сильно на вокзалі.