Розділ 7

Краєзнавчий музей у Звягелі знаходився в одноповерховому будинку на тій же вулиці Соборності, що й мій готель. Якщо йти не поспішаючи, то хвилин десять ходи. Я закохався в це місто! Два кроки - і ти в музеї, два кроки - і ти в центрі, ще два кроки - і на вокзалі… Місто-мрія! І тут ще й є громадський транспорт!

В музеї нас зустріла елегантна пані в чорному платті та капелюшку з червоними коралями на шиї. Директорка музею. Ідеальний макіяж і зачіска, горда постава і пронизливий погляд. Я зразу ж підтягнувся і зрозумів: тут буде складно.

Пані глянула на Микиту, якого, очевидно, вже знала, і спитала:

- Пане Микито, чи є якісь новини?

- Ні,  пані Ольго, наразі немає. Але ми робимо все мож…

- Я так розумію, що це ваш спеціаліст, якого ми чекали увесь цей час? - перебила вона його.

- Так, це пан Андрій, спеціаліст з пошуку древніх реліквій.

- Добрий день, - сказав я чемно, єдиний з усіх привітавшись.

Древніх реліквій? Не зрозумів. Я подивився на Микиту, але він старанно ховав очі.

- Так, добрий день, - відповіла пані Ольга. - Вибачте, що забула правила ввічливості. Я останнім часом дуже знервована. Вам же сказали, що з музею зникли рідкісні експонати?

Я глянув на Микиту, намагаючись приховати здивування. А це ще що за новини? Він знітився і сказав:

- Так, пан Андрій знає.

- Ах, два роки тому ми пережили таку трагедію! Була така неприємна крадіжка! Викрадені експонати, зверніть увагу, так і не знайшли! І от знову! Я просто в розпачі! - пані Ольга підійшла до кулера і почала набирати воду, щоб заспокоїтися.

Ми з Микитою переглянулися. Микита затарабанив:

- Пані Ольго, не хвилюйтеся так, пан Андрій великий спеціаліст з пошуку древніх реліквій. Правда, пане Андрію? - і хлопець подивився на мене дуже переконливо.

Він так вирячив очі, намагаючись переконати мене, щоб я йому підіграв, що мене раптом розібрав сміх, і я ледве зміг видушити з себе:

- Безсумнівно!

- Сподіваюсь, - сказала пані Ольга. - Я спеціально прийшла в музей, щоб зустрітися з вами, бо сьогодні у всіх працівників вихідний. Всі готуються до Різдва. А я тут…

Мені здалося, що витримка ось-ось покине директорку музею, але вона взяла себе в руки і закінчила:

- Я відповім на всі ваші питання, хоча поліція вже все записала у протокол. Аби це дало якусь користь!

- Опишіть, будь ласка, експонати ще раз, - попросив я, щоб хоч трохи зорієнтуватися в ситуації.

Адже ми з Микитою наче йшли зустрітися з працівником музею, якого переслідував лев, а натомість я бачу директорку, яка розповідає зовсім про інше. Микита чи забув, чи навмисно не ввів мене в курс справи. Що ж тут відбувається?

- А ви що, не знаєте, який він? - підозріло спитала пані Ольга, підходячи до мене ближче.

Микита робив мені за її спиною якісь знаки, махаючи руками і перекошуючи обличчя в страшній гримасі. Я знову ледь стримав сміх.

- У мене свій стиль ведення розслідування, - самовпевнено видав я. - Мої питання зможуть вам видатися дуже дивними, але це потрібно для встановлення істини.

Мої високопарні фрази, як не дивно, подіяли на жінку. Вона скрушно зітхнула, запросила нас сісти на зручний диван, який стояв у холі музею, і почала розповідати.

- У 1993 році при розкопках під Звягелем було знайдено багато цікавих археологічних пам'яток. Взагалі, Звягельське городище - це залишки древлянського поселення, яке виникло в період між IX-X століттями. Воно розташоване за п’ять кілометрів від центру сучасного міста на березі річки Случ.

Жінка зрозуміла, що, очевидно, переповідає екскурсійний текст, тому перейшла до суті справи.

- Під час розкопок було знайдено срібний шестигранний перстень-печатка із зображенням хижого птаха, в якому читається тризуб, а також жіночі прикраси, на яких зображено дивних звірів, схожих на грифонів. Та ось, можете подивитися, - пані Ольга взяла зі столу поряд роздруківку і простягла мені.

На фото було зображено шестигранний перстень, такий, як його описала пані Ольга. Справді, постать хижого птаха з масивним дзьобом, розчепіреними ногами і розведеними крилами неймовірно нагадувала тризуб. Очевидно, перстень належав комусь зі знаті.  На другому аркуші я побачив дві старовинні жіночі сережки, на яких було вичеканено… лева. Точніше, крилатого лева чи грифона. Як відомо, у давні часи грифонів часто змальовували з левиним тулубом, крилами орла, орлиною або левиною головою. Довгий масивний хвіст, кігтисті міцні лапи, велика видовжена паща - все вказувало на те, що це символ сили і багатства. Проста селянка не могла носити такі прикраси.

- Це колти, - сказала пані Ольга.

- Що? - не зрозумів я.

- Всі думають, що це сережки, але ці жіночі прикраси називаються колти. Кожен колт мав собі пару, вироблявся вручну, індивідуально для замовника. Вони чіплялися на жіночі головні убори з обох боків голови, могли сягати аж до плечей.

- Тобто, це не у вуха вдягали? - зацікавлено зазирнув Микита у папірець. - Це типу такі вісюльки біля вух, як у фільмах про князівен?