Розділ 6

Точно о дев'ятій я вийшов з готелю і побачив Микиту, який чекав мене біля входу.

- Добрий день, - сказав він, простягнувши руку для привітання. - Як на новому місці?

- Добрий ранок. Дякую, нормально, - відповів я. - Тільки от леви снилися всю ніч.

- Леви? - здивувався хлопець.

- На стіні в номері картина з левом. Та й готель називається "Лев". Мабуть, тому й такі сни, - засміявся я.

Згадав лева з картини, що наче рухався сам по собі. Коли я вчора повернувся до номера, на картині нічого не змінилося. Мабуть, справді, здалося.

- Може бути, - кивнув Микита. - Мені часто сняться деруни, коли я голодним спати лягаю. От чесно. Кому розказати - не повірить. А я дуже люблю мамині деруни, в нас удома їх називають пироги. Бо великі за розміром і з сирною начинкою всередині. Як кажуть, візьмеш у руку, то й рука відвалиться. Дуже їх люблю!

Микита аж очі прикрив, згадуючи мамині деруни-пироги.

- Ну як, - спитав я, - ти все перевірив на площі?

- Так, все підтвердилось. Ми вчора все зробили, як ти й просив по телефону. Але ж я казав не йти самому! - Микита образливо скривився. - А раптом привид був би справжнім і агресивним? Особливо у передріздвяні ночі.  Та й дні. Усі привиди якраз зараз у силу входять.

- Знаю, - кивнув я, - вибач, так вийшло. Я ж з усім розібрався. Дорогою розкажу, як. І ще, мені дивний дзвінок був.

Я розказав колезі про дзвінок у мій номер. Той задумався.

- Зовсім не зрозуміло. І хто б то міг бути?

- Скоро дізнаємося, - запевнив я Микиту. - Я збираюся закінчити все це до кінця дня. Сьогодні ж Святвечір! Хочу всі справи залишити позаду і спокійно посвяткувати.

- А де святкуватимеш? - спитав хлопець.

- Я до Києва все одно не встигну сьогодні. Піду, мабуть, у ресторан. Я ж тут нікого не знаю.

- О, - загорілися ентузіазмом Микитині очі, - то до нас приходь, запрошую! У нас у сім'ї все, як годиться: і різдвяна вечеря, і дідух, і кутя!

- Ну, якщо кутя! - засміявся я, - то прийду. Дякую за запрошення.

- Розкажеш, як ти вияснив про привида? - спитав Микита.

Ми йшли вулицею Соборності до Краєзнавчого музею, який знаходився на тій же вулиці, що й готель. Взагалі, у цьому місті все було на відстані стрибка.

- Так. Дуже особливий привид, - похитав я головою. - Побувавши вчора на площі, я вияснив багато цікавого, познайомився з чудовою звягелькою Ніною і помилувався новорічною ялинкою. Вона неймовірна.

- Ага, я ж казав! - гордо підтвердив Микита. - Давай десь вип'ємо кави і все обговоримо.

Ми купили кави у кіоску на автобусній зупинці й сіли тут же на лавці. На зупинці нікого не було, очевидно, автобус нещодавно від'їхав.

Можна було вважати, що справу про привида Лесі вже закрито. Мінус одна проблема.

А вияснили ми таке.

Після мого дзвінка вчора ввечері звягельські агенти теж відвідали площу. І справді знайшли докази, що привида, на щастя чи на жаль, немає. Так, люди бачили щось схоже на привида. Але справа була зовсім не потойбічна.

Один із місцевих ентузіастів, залюблений у свій рідний Звягель, вирішив створити нову легенду про Лесю Українку, аби привабити ще більше туристів до міста. Найняв хлопців, які захоплювалися програмуванням, рольовими іграми, косплеєм*, різними спецефектами, а ті придумали цікавий проєкт. На новорічній ялинці таємно було встановлено "невидимий" проектор, вмонтований у новорічну гірлянду, який іноді висвітлював прозору фігуру жінки. Якщо стати біля пам'ятника, який розташовано неподалік, у правильному місці і відповідний час обов'язково побачиш "привида".

Для підсилення ефекту було задіяно приховані динаміки, які прикопали в клумбі біля підніжжя пам'ятника. Вони випускали звуки, що асоціювалися у людей з привидами. Адже майже кожен у свій час переглядав фільми жахів. Вивчивши літературу про привидів, уплив різних звуків на людину, хлопці по-науковому підійшли до цього питання. Різного типу шуми викликають у людей страх, занепокоєння, сум, їх і використали в озвученні "привида". А висвітлювали прозору постать-голограму нечасто і дистанційно, лише тоді, коли біля пам'ятника було багато людей. Для цього чудово підходило велелюдне різдвяне святкування.

Коли я допомагав Ніні шукати ключі, помітив не до кінця скопану клумбу, яку Ніна, коли прибирала біля пам'ятника, не чіпала, бо її справа - то чисті  доріжки. А зимою клумба ні до чого. Там можна щось сховати і бути впевненим, що не знайдуть, принаймні, до весни. А я знайшов. Та й порвана гірлянда викликала сумніви. Ніколи не рвалася, а тут - на тобі.

- Ну, і що ви будете робити? Виводити ентузіазтів на чисту воду, чи залишите все, як є? - спитав я Микиту.

Той стенув плечима. 

- Гарна задумка, - сказав він і додав мрійливо, - було б круто, якби привид був справжнім. Туристи, "Лесині джерела", сувеніри, гроші в бюджет міста…

Я гмикнув. А Микита вирішив: 

- Я поговорю з начальством. Як скажуть, так і зроблю. Хоча я за те, щоб все лишити в силі. Хоча б ненадовго. Святвечір же сьогодні. Люди люблять казки і легенди.