Розділ 5

"Ви прибули на місце призначення!" - вирвав мене із роздумів ніжний голос із мобільного. Так, я був на місці. Переді мною було серце Звягеля - Площа Лесі Українки. Ялинка на площі сяяла так само урочисто й весело, як і тоді, коли ми з Микитою кружляли площею. Відблиски падали на пам'ятник, який стояв трохи віддалік. Підсвічена прожекторами, Леся здавалася мені таємничою і загадковою. За скульптурою далі темніли вікна місцевого Палацу культури, а ген-ген, обрамлені високими ліхтарями, - чорніли залишки Звягельської фортеці, розташованої на високому і урвистому березі Случі.

Біля пам'ятника було ще кілька любителів вечірніх зимових прогулянок, проходили закохані парочки. Я підійшов ближче, щоб його роздивитися.

Леся присіла відпочити, дивилася кудись замріяно вбік, поза її була розслабленою і вмиротвореною. Пам'ятник викликав у душі спокій, тишу та меланхолію. Я згадав свій улюблений вірш з дитинства, якого не було в шкільній програмі, але його мені, малому ще п'ятикласнику, прочитала напам'ять мама. Мені тоді так сподобалась картина, змальована поетесою, що я теж вивчив вірша напам'ять.

"Погляд мій спускався нижче,

На того, хто, розпростертий,

До землі прибитий списом,

Говорив: "Убий, не здамся!"

Зринули в пам'яті слова, які підтримували мене у складних ситуаціях.

"Коли в мене будуть діти, - подумав я, - теж навчу їх цьому віршеві". Спадкоємність поколінь, так. Я посміхнувся своїм недоречним тут думкам. А може, й доречним, хто знає.

Підійшовши до підніжжя, я посвітив ліхтариком під ноги гранітній Лесі. Снігу в грудні цього року майже не було. Буквально вчора, очевидно, трохи сипало, бо брудно-сірі плями снігу ще де-не-де не були затоптані любителями пофотографуватися впритул біля пам'ятника. На перший погляд, не було нічого підозрілого. Обійшовши з ліхтариком навколо пам'ятника кілька разів, я не помітив нічого дивного. Спочатку дивився під ноги, а потім оглядав саму гранітну постать, освітлену прожекторами.

- Гей, пане, ви щось загубили? - почув я жіночий голос.

Обернувся і побачив, очевидно, двірничку, яка стояла на доріжці, спираючись на широку совкову лопату.    

- А то дивлюсь, наче шукаєте щось із ліхтариком, ходите колами, - пояснила вона своє питання.

- Так, - миттєво зорієнтувався і збрехав я, - ключі від готелю. Ми вдень з другом фотографувалися тут, я діставав мобільний з кишені куртки, і, мабуть, вони й випали. 

- Я ще там не прибирала, бо дуже пізно вийшла сьогодні, може, зараз знайдемо, - сказала вона і ступила до мене з лопатою наперевіс. 

- Дякую, - зобразив я радість.

І ми почали шукати мої ключі разом. Ніна, так звали двірничку, на мої спроби самому взяти лопату в руки, гарикнула на мене, щоб я не заважав. Вона зосереджено длубалася в сірому снігу, скидаючи його в одну купу, і прикрикувала на мене, вказуючи, куди світити ліхтарем. Ми розговорилися. Вона виявилася корінна звягелька, її дочка вчилася в Києві в КНЕУ ("Так хвилююся за неї, ще дівча мале, недосвідчене, а столиця велика, люди різні!"), і працювала вона двірничкою вже багато років ("Тут, біля Лесі, добре працюється, чисто майже завжди, урн багато понаставили, красота!").

- Дуже гарний пам'ятник, - сказав я, міркуючи, як перевести розмову в потрібне мені русло, та й з ключами щось придумати, бо тримав їх напоготові у кишені.

- Точно, - підтвердила моя нова знайома, - дуже його люблю. Та й всі люблять. А вже як "Лесині джерела"* тут проводять, то просто красота! І площа вся святкова, і Леся, як жива, наче радіє!

- Дуже пам'ятник схожий, - сказав я, - як з портрета, справді, мов жива. Таке враження, що ось зараз встане і піде.

- Ой, ви оце так кажете, як отой мужчина сьогодні кричав, - раптом сказала Ніна. - Бачу, каже, Лесю Українку, он вона стоїть! І показує кудись на пам'ятник. Ну, всі кажуть, так, це і є Леся. А він, ні, каже, не туди дивитесь, он вона стоїть, світиться. Всі посміялися з нього. А він ще довго щось доводив.  Привида, каже, бачив.

- А що, то був привид?

- Ну ви таке скажете, який привид, їй-богу. Примарилося йому, мабуть, напідпитку був. Хоча двірник Василь з отого будинку, - вона показала на будинок, на якому блимала жовтим назва "Укрпошта", - каже, що теж бачив привида Лесі. А я думаю, що треба пити менше, то нічого і не ввижатиметься.

Ми посміялися. Мені вдалося, нарешті, якось схитрувати, і Ніна, кінець кінцем, урочисто знайшла мої ключі. Вичищене від снігу місце біля підніжжя пам'ятника було покрите мокрою старою травою, залишками зів'ялих квітів, очевидно, влітку тут була клумба. В одному місці навіть було трохи перекопано, наче хтось хотів скопати всю клумбу, але не встиг, бо випав сніг.

- Щиро вам дякую, Ніно, - сказав я. - Давайте я вас пригощу кавою.

- Та ну, - зашарілась вона, - без проблем.

Але я пішов за пригощенням. Біля площі працювало кілька нічних кіосків, і в одному з них мені навіть зробили досить пристойну каву.

Проходячи повз ялинку, я розглядав новорічні гірлянди, що вертикальними пасмами спадали від верхівки аж до землі. Біля новорічного дерева ще досі стояло якесь риштування, можливо, потрібне тут відповідно до правил пожежної безпеки.

Ми сиділи з Ніною на лавці біля пам'ятника, пили каву і дивилися на ялинку, яка переливалася рознокольоровими вогнями.