Розділ 3

Та й справді, було вже пізно. Десь близько десятої. Сходинки були ретельно присипані піском, двері широкі та скляні, помережані дерев'яними басаманами, впустили мене в затишний хол.

- Вітаємо вас в готелі "Лев", - посміхнулася мені красуня на рецепції.

Ми вияснили, який номер мені заброньовано, я почимчикував на третій поверх і пройшов довгим коридором до своїх дверей.

Номер був чистий і затишний. Стандартний готельний набір: ліжко, шафка, столик, стільці, санвузол. Правда, телевізор був із старих випусків, ящиком, але це мені навіть сподобалося. Відчувався запах якихось чистильних засобів. Я відкрив вікно, - і свіже морозне повітря увірвалися в кімнату. На стінах висіло кілька картин. На тій, що над ліжком, бігли степом коні, а на іншій, праворуч, з великої картини в дорогій рамі просто мені в очі дивився красивий серйозний лев. Він лежав у траві так, що було видно тільки його голову. Я гмикнув, кинув речі на стілець і пішов у ванну кімнату.

На годиннику була 22.45, коли я, трохи відпочивши з дороги, стояв біля вікна, пив гарячий чай з печивом (в номері був чайник і все до чаю) і дивився на вечірнє місто.

Я все ж таки вирішив пройтися вечірніми вулицями. Просто так, відчуваючи якимось шостим чи сьомим чуттям, що повинен. А в нашій роботі такими відчуттями не розкидаються.

Раптом задзвонив телефон. Настирливо, дзвінкою треллю, він дзеленчав і дзеленчав, не зупиняючись. Дивно. На моєму смартфоні стояв зовсім інший рингтон. Зиркнув на стіл, де залишив мобільний, і побачив, що звук не від нього. Озираючись в пошуках джерела звуку, я вийшов у маленький коридорчик і зрозумів, - дзвонить готельний. Такі часто є в номерах, аби швидко зв'язатися з рецепцією. 

- Слухаю вас.

На тому кінці дроту мовчали. Не було чути ніяких звуків. Ледь-ледь мені вчувалося тихе дихання. Наче хтось спеціально затамовував подих, намагався втримати його, але вже не вистачало повітря, і він мусив потайки видихати, щоб знову хапонути кисню.

- Я вас слухаю. Хто це? Марино, це ви? - запитав я, бо так звали дівчину на рецепції.

- Їдь звідси. Не лізь не в свою справу, - раптом промовив хтось низьким і погрозливим голосом. - Інакше пошкодуєш.

Я обережно поклав трубку, гайнув у кімнату, схопив зі столу свій смартфон, швиденько натис на екрані кнопки і, вже в коридорі підніс його до трубки, в якій знову була лише тиша. Це зайняло кілька секунд.

- Хто ви? Чому я маю їхати геть? - спитав я, намагаючись розговорити співрозмовника на тому кінці. - Ви щось знаєте? Ви щось хочете мені розказати?

- Лев вийшов на полювання, - виплюнула трубка останню фразу і в телефоні почулися короткі гудки.

Я миттєво кинув трубку на стіл, гарячково вимкнув диктофон на смартфоні, запхав його в кишеню і рвонув у коридор. Шлях з третього поверху до рецепції я подолав, здається, за хвилину. Марина сиділа за стійкою і дивилась на своєму планшеті якийсь фільм.

Побачивши мене, вона закліпала очима, демонструючи мені (і всьому світові) красу своїх вій та їхню ідеальну довжину. 

- Щось сталося? - спитала дівчина здивовано, дивлячись на захеканого мене.

- Тут щойно хтось був? - спитав я, вже знаючи відповідь.

- Ні, я нікого не бачила. А що?

- Марино, ви дзвоните в номери з цього телефона? - запитав я, вказуючи на такий же дротовий телефон, як і в мене в номері.

- Так, іноді.

- І ви нікуди не відходили останнім часом?

- Ні, чому ви так вирішили? Що сталося? - закліпала вона своїми величезними очиськами.

Я не відповів, а знову спитав:

- Із цього телефона можна дзвонити з номера в номер?

- Навіщо? - спитала Марина. - У всіх же є мобільні. Ми цими майже не користуємося.

Логічно. У всіх є мобільні. Але за мобільними можна вияснити, хто дзвонив. А за такими внутрішніми телефонами - дзузьки! Я зітхнув.

- Дякую, - сказав я, - мені щойно хтось подзвонив, я думав, що це з вашого телефону.

- Ні, я не дзвонила.

- А в готелі багато зараз перебуває мешканців?

- Я не можу сказати вам цього, це конфіденційна інформація.

Я зиркнув на дівчину, ого, вона навіть знає такі фрази!

- Добре, - кивнув я, - дякую.

Повернувшись в номер, я взяв рюкзак і все-таки вирішив трохи пройтися містом. Вже виходячи з кімнати, відчув дискомфорт. Щось було не так. Озирнувся навколо, наче все на місці. Погляд ковзнув по стінах, - і я остовпів. На картині з левом звір змінив своє положення. Якщо раніше він лежав у траві, майже схований серед зарослів, то зараз - підняв голову! Я підійшов ближче. Не може бути! Мабуть, це мені просто здалося. Від всіх своїх хвилювань я забув, яка була картина спочатку. Але, на всяк випадок, я сфотографував картину на мобільний, узяв ключ і вийшов з номера.