Розділ 2

На автостанції у Звягелі мене чекав скоцюрблений від холоду невисокий хлопчина у благенькій курточці і шапці, натягнутій на брови. Він енергійно притупцював з ноги на ногу, пильно вглядаючись в обличчя чоловіків, які виходили з автобуса.

- Ви Андрій? - кинувся він до мене, бо помилитися не міг, пасажирів було мало, переважно жінки з клунками та студенти, які їхали на різдвяні канікули додому.

- Так, Андрій, - підтвердив я, закидаючи рюкзак на плече.

- Добре, що ви вже тут, я змерз, як цуцик, поки вас чекав. Автобус запізнився на добрячу годину! - скрушно процокотів він зубами. - А у вокзалі, таке враження, ще холодніше, ніж надворі. Микита.

Я подивився на нього здивовано.

- Микита. Так мене звуть, - пояснив він. - Нікіта не приймається. Блін, мене Нікітою все життя звали. Нікі, Нік, Нікітос. А я типу сприймав  нормально, а зараз ні, не хочу.  Хай кому смішно. Та це моє ім'я. Микита - і все!

Очевидно, питання імені було для нього болючим. Микита - смішне ім'я? Справа звички. Мені воно було звичайним іменем, як усі. Останнім часом всі активно розмовляли українською, це було логічним і модним. Наташі ставали Наталками, Анни - Ганнами, Дар'ї - Даринами,  Ніколаї - Миколами, а Нікіти - Микитами.

Та й навіть сам Новоград-Волинський став Звягелем. Тенденція.

- Та нормально, - сказав я, розглядаючи напис на його куртці, - у мене знайомий записаний у паспорті як Кіріл. Саме через дві і. То він паспорт міняв, на Кирило.

Ми посміялися на знак того, що знайшли спільну мову. Микита провів мене до свого автомобіля, і я сів на переднє місце чорної беемвешки.

- Для вас зняли номер в готелі в центрі. Їхати п'ять хвилин. Містечко в нас невелике, все поряд, - уводив мене в курс справи хлопець. - Наша контора теж звідти недалеко. Я вам завтра вже все покажу.

- Добре, - погодився я, намагаючись розгледіти щось з вікна машини.

Вуличні ліхтарі були декоровані миготливими гірляндами, по-святковому блимали світлофори, яскраво горіли новорічно прикрашені вітрини магазинів, - місто готувалося до різдвяних свят.

- І ялинка в нас гарна, - сказав Микита, крутнувши кермо. - Зараз побачите.

Ми проїхали перехрестя, де праворуч височіла громада якоїсь огородженої будівлі. На мене нахлинули якісь дивні емоції, від неї віяло смутком і страхом.

- А це що за будинок? - спитав я рівним голосом, намагаючись приховати тривогу.

- А, це наш Молодіжний центр, колишній Кінотеатр імені Щорса. У вісімнадцятому горів, боялися всі, що знесуть. Та будівля якась архітектурна пам'ятка, вирішили відбудувати. Ремонтують вже кілька років. Купол поставили. Я малим туди ходив кіно дивитися з друзями. Нічого так було.

Справді, я розгледів риштування, високий паркан, по периметру дугою блимали новорічні гірлянди.

- А ось і наша Леся! - гордо сказав Микита, вирулюючи на яскраво освітлену площу.

Я крутив головою, бачив тільки ялинку, урочисту, гарно прикрашену, високу. Біля неї збоку тулилося кілька симпатичних новорічних хатинок, мабуть, сувенірні крамнички.

- Зараз, - побачивши мій здивований погляд, сказав хлопець.

Він проїхав уліво по периметру широкої площі, і я, нарешті, побачив її.  Навколо був пізній зимовий вечір, але прожектори добре підсвічували обриси дівчини, яка сіла відпочити. Мабуть, мріяла, задумливо дивлячись в нікуди. Спокійна, тиха і красива. Сніг припорошив їй коліна і книгу, яку вона тримала в руці. Почуття спокою огорнуло мене.

- Хочете, вийдемо, подивитеся? - спитав Микита, мабуть, відчувши мій настрій.

- Та ні, прийду сюди вже завтра, - відмовився я.

Хотілося побачити її при світлі дня, зрозуміти таємницю погляду, пережити ще раз світле відчуття якогось емоційного прозріння.

Хлопець кивнув, розвернувся і поїхав знову по тій же вулиці назад.

- Я спеціально сюди заїхав, щоб ви побачили Лесю вночі, під прожекторами. Це ще крутіше, ніж удень. Наче завтра хочуть вже обмежити освітлення. Різдво, самі розумієте, навантаження на електросистему. Хоча в нас ще нормально, а от у вас…

- Нормально в нас, - гмикнув я, - звикли всі. В цьому є навіть якийсь символ згуртованості й сили. Декому подобається: нарешті поспілкувалися нормально і без гаджетів після довгого часу. Відсутність світла - згуртованість у сім'ї.

- Ага, - відповів Микита, мабуть, не поділяючи мої погляди, любитель гаджетів, ну-ну.

- Це там її бачили? - спитав я, щоб перервати незручну мовчанку.

- Так, біля пам'ятника.

- А як у вас тут взагалі з істотами? - спитав я, аби щось спитати. 

- Є трохи. Це ж Полісся. Тут природних істот багато: мавок, русалок та лісовиків, ну, й інших. Всі зареєстровані. Є троє вампірів. Спокійні. Ми слідкуємо. Упирі періодично з'являються, боремося, як завжди, рутина. Із відьом кілька є справжніх. Але ведуть себе нормально, без порушень. Потойбічні рідко бувають. Тоді самі пробуємо упокоїти, - хлопець спохмурнів. - А як не виходить - то вже до вас звертаємося.

Ми працюємо в одній закритій організації, відомості про яку ретельно засекречені. Такої установи офіційно не існує. Але є співробітники, які виконують особливі місії. Різні міфологічні істоти, які для всіх - міфи, для нас - робота. Їх не так багато, але вони є. Пристосувалися, змінили спосіб життя, живуть поряд із нами...