Розділ 1

Усі персонажі та описувані події є вигаданими.
Будь-який збіг з реальними людьми або подіями є випадковістю.

Містечко зустріло мене дрібною мжичкою. Я теліпався в автобусі "Київ-Звягель" трохи більше чотирьох годин, хоча міг дістатися машиною за якихось дві. Але моя Ауді була в ремонті, і невідомо, чи поремонтують її до Нового року. А наказ був - терміново. Тому, кинувши до наплічника найнеобхідніше, я рвонув на автовокзал. Останній автобус до Звягеля відправлявся о 17.10. На моєму годиннику була вже 17.12, коли я, захеканий, забіг у салон. Водій, коротко стрижений чолов'яга років сорока у засмальцьованій розстібнутій куртці, вже прогрівав мотор.

- Шеф, до Звягеля візьмете? - схарапуджено спитав я. - На вокзал за квитком не встиг, запізнився.

- Та да, - кивнув він, - сідай, місця ще є. Все одно каса вже закрита. Білєти я видаю.

Він дістав якийсь блокнотик і почав швидко писати.

- Двєсті гривень, - простягнув він мені відірваний папірець.

- Дякую, - відповів я, простягуючи двохсотку, із неї мені, здалося, підморгнула Леся, і я подумав, що це хороший знак.

Пройшов у кінець салону і всівся. Порожніх місць в автобусі справді вистачало. Вокзал за вікном сяяв новорічними гірляндами, ялинками, дідами морозами.

"Вечірній Київ", - влізла мені в голову ця фраза. І я чомусь повторював її протягом усього шляху через яскраво вбрану, різдвяну столицю.

У Житомирі я вискочив купити пляшку води, тут теж сяяли вогні, з вікон кіосків поблискували новорічні гірлянди, і на душі стало вже зовсім святково.

В автобусі було тепло. Водій увімкнув довгенний фільм майже на всю дорогу. Щось про ельфів, орків, гномів, схоже на "Володаря перснів", але нудніше і не з таким красивим візуалом.

Я втомлено куняв під шум мотору, бо добряче набігався сьогодні зранку по кабінетах, оформлюючи відрядження, а потім додому і з дому, намагаючись встигнути на автобус. Все-таки сучасна людина - це людина мобільна: без машини, як без рук.

Чомусь у напівсні лізли якісь нісенітниці в голову, а потім раптом чітко згадалася наша розмова з шефом. Щось мені муляло в нашій розмові, якесь слово, чи інтонація…

- У Звягелі. Третій випадок, і бояться проди. Треба перевірити. Різдво на носі, Новий рік, і така халепа. І привид. Там площа маленька, перехрестя, базар, магазини, театр, - ну, все, як скрізь, розберешся. Ялинка, так, - шеф поморщився, видно, згадавши про ялинку.

Я знав цю його слабкість, якось випадково почув, що в нього була алергія на хвою, але він стійко терпів ялинку в домі всі різдвяні й новорічні свята заради дружини і дітей.

- У теці все необхідне. Ок, ти там зорієнтуйся, так. Може, впораєшся до Різдва? - шеф недовірливо похитав головою, сумніваючись, що я встигну. - Див по ситуації. Якщо щось не те, дзвони.

Протягнув мені папку з документами. Я кивнув. Шеф дуже любив зависати в комп'ютерних іграх та соцмережах. Оті "ок", "норм", "див", "прода" та інші словечки різали мені слух. 

- І ще, ти весь комплект візьми, на всяк випадок. Це наказ. Щасливого Різдва!

Я теж його привітав з прийдешніми святами і, вийшовши за двері, побіг у справах. А зараз ось згадалося. Крута штука - підсвідомість! Все одно з неї вилізе все, що вас мучить. Рано чи пізно.

Весь комплект. Це значило, що я повинен взяти не тільки стандартний набір агента, але й додаткові інструменти, включаючи зброю та круті штуки Відділу особливих засобів. "Весь комплект" нині лежав у моєму наплічнику. І лише зараз до мене дійшло, що його видають тільки тоді, коли агентові може загрожувати смертельна небезпека.