***

Найстрашніше у вимерлій Землі - звуки або їх відсутність. Шум значить наближення мертвих відвідувачів або, що ще гірше, живих. Тиша турбує, не дає спати. У тисячний раз перевіряю, чи не залишила вікна чи двері навстіж, чи напоготові капкани і пастки, чи близько зброя, чи вільний шлях для втечі. Прислухаюся до буркотіння генератора, підкручую годинники. Токотіть так голосно, щоб мозок чув тільки їх. Бо вуха чують забагато.

Я провела у вкрай постарілому будинку свого дитинства вже майже місяць, за цей час бачила лише трьох «неупокійників». Моє усамітнення в селі - справжня розкіш у порівнянні з товкучкою мерців і живих в містах. Мені не подобається називати їх «зомбі», слово віддає Голлівудом. Мені не подобається їх цілеспрямовано відстрілювати, це ще більше по-голлівудськи. У моєму місті досі є недоумки, які церковними дзвонами скликають мерців, а потім їх розстрілюють, поки вони намагаються зрозуміти, звідки йде звук.

Вони майже не бачать, повільно рухаються, але добре чують. Вони нервують під час дощу і грози, тому що звуків занадто багато. Вони люблять тишу, коли можна стояти нерухомо, не заважаючи собі «вислуховувати» жертву.

Усе їх мертве життя побудовано на звуках, як і моє. Товсті стіни будинку спотворюють звучання знадвору. Краплі дощу, що розбиваються на дерев’яному ганку, вони перетворюють на кроки, тріск дерев на морозі стає храпом небіжчика. Ще іноді вітер дихає начебто горлянкою мертвого бухгалтера з якогось радянського НДІ, який встиг наковтатися книжкової пилюки ще за життя. Та пилюка у звуці перетворюється на звичайний сніг, щойно я виходжу на двір із рушницею. Божевілля.

Вчора, наприклад, я готова була кричати у всю горлянку, аби почути хоч щось інше, крім тієї какофонії, що влаштувала погода на вулиці. Минулого тижня після триденної зливи бахнув мороз. Кожна травинка і гілочка, все покрилося товстою кіркою криги. Ніякого сніжку, що чарівно кружляє у повітрі. Чиста крига. Тріщать замерзлі гілки, залишки засохлої трави хрумтять і розбиваються вщент під ногами. Лід обсипається, стукає промерзлою землею. Вилазки в підвал за консервацією і до хліву за дровами для печі стали тортурами. Я все боялася холоду, але швидше за все мене доконають звуки.

А вчора почалася відлига. Жахливий гуркіт. Лід тріскається, дерева, ніби роздратовано, струшують крижинки. Бурульки то тихо капають, то зриваються з даху і грохотять. Увесь день я з широко розкритими очима ховалася в ліжку, боялася вийти назовні. Плюнула на те, що генератор треба б заправити, дров принести. В такому галасі можна було б і до найближчого магазину з'їздити - машина навряд чи виявиться голосніше.

Сьогодні все майже вщухло, але вже годину мене виводить з себе новий звук. Жахливий, незрозумілий. Схоже на мої іменини в дитячому садочку, коли дозволили кататися на гойдалках скільки завгодно. На якихось дуже іржавих гойдалках. Або це птах так високо скиглить. А може, це я зі свистом вдихаю повітря? Затримала подих. Ні не я. Але навколо нікого, та й звідки тут гойдалки?

Звук припинився. Хтось нагойдався і тепер йде сюди.