Звіт на Лисій горі

Чорт сидів на колоді, звісивши ратички вниз, і задумливо підштовхував дрючком вуглини до середини вогнища. Вже за декілька метрів від вогню темінь була густа і тягуча, як чорна патока, – ніч видалася без зірок. Крім Чорта навколо вогнища сиділо ще три мовчазні постаті. Більше на Лисій горі нікого не було. Навколо панувала тиша, тільки потріскував, спалахуючи іскрами, хмиз у вогні та тихенько завивав вітер десь у низині.

- Вже північ, - прошамкала сама велика з постатей. – Де ж відьми?

- Скоріш за все, сьогодні ми будем у такому складі, - роздратовано відповів Чорт. – Ті відьми вже зовсім знахабніли - вже вкотре не з’являються на зліт. Я змушений буду надіслати кляузу у верхівку. Осточортіло таке ставлення до справи!

Постаті схвально промовчали.

- Давайте почнемо звітувати, - мовив Чорт і шмигнув носом.

Сама велика постать заворушилася і відкинула каптур. У світлі вогню стало видно безформне сіре обличчя створіння і чорні як маслини очі. По щоках істоти стікали краплі глинястого бруду і з сичанням зникали у вогні.

- Ти перше, Жабуриння? – запитав в істоти Чорт.

Сіре створіння кивнуло у відповідь і мовило:

- Мабуть, вже всі чули про мої звички? Про те, що люблю виповзти назовні з дощової каналізації вночі і блукати центром міста. А ще краще - прикинутися безхатченком, сісти десь біля виходу з метро Льва Толстого або на вулиці Басейній, накинути каптур на обличчя і чекати на чергового персонажа трагічного епізоду...

Жабуриння захихотіло над власним жартом. Хтось з присутніх теж задоволено хмикнув собі під носа. Істота продовжила:

- Якось я сиділо в одному з підворіть на Хрещатику — де одне до одного туляться офіси, а житлових квартир залишилось мало — у тих дворах пізно ввечері на диво тихо і безлюдно. Пам'ятаю, у мене був настрій побути на самоті. Навіть не хотілося робити якогось лиха. Однак... Сиділо я там, значить, та згадувало старі часи, аж тут у двір заїхала машина - велика чорна і, мабуть, дорога — я в тому до ладу не розбираюсь. З машини вийшов чоловік — високий і в гарній одежині.

Так склалося, що сиділо я як раз біля його під'їзду. Вочевидь, моя присутність чоловіку не сподобалася - коли він проходив повз, то вилаявся, ще й плюнув на каптур.

«Що ж, привіт, невдахо», - подумало я і поповзло під землю — шукати вхід до його помешкання. Знайти певну квартиру в центрі міста для мене не складає великих зусиль - більшість ходів і комунікацій я вже знаю, як свої п'ять пальців.

Потрібну квартиру я знайшло швидко — в ній було гамірно, чулися дитячий і жіночий голоси. Тому я вирішило повернутися туди опівночі, коли всі поснуть.

Проте, коли я знов навідалося до помешкання, жінка і чоловік все ще не спали. Вони тихенько лаялися на кухні, мабуть, щоб не розбудити дитину. Я зачаїлося і почало дослухатися. Невдовзі зі слів жінки стало зрозуміло, що чоловік мало приділяє часу сім'ї. А йому в свою чергу остогидло її відвічне “пиляння”. Одним словом, йшлося про всі ті речі, які не дають спокою подружжям вже тисячоліттями.

Я, знаєте, обожнюю слухати людські сварки — в них стільки експресії і дурощів. Навіть не важливий зміст тієї суперечки — просто стій поруч і всотуй потужний потік енергії

Після цієї розмови чоловік нашвидкуруч кинув у сумку якісь свої речі й пішов з дому. Судячи з усього, робив він це не вперше. А жінка, мабуть, теж як завше, зайшлася плачем, сховавши обличчя у подушку..

То була чудова нагода, щоб відвідати дитячу кімнату. Ось де свято для мене - у ліжечку спить, скрутившись калачиком, маленьке біляве янголятко і бачить щасливі яскраві сни. Ласий шматок! Як зараз пам'ятаю як підійшло до дитятка і, легенько накривши його лоба рукою, почало всотувати сни, думки, почуття… В подібні хвилини мене неначе легенько б'є струмом, я майже захлинаюсь, пожираючи смачне дитяче щастя.

Що вам сказати — я дуже радо було зустріти цю сімейку. То був неймовірний період, який тривав мабуть з півроку. Щовечора я заповзало у вентиляційну шахту, щоб насолодитися експресивною сваркою подружжя, а на десерт, як завжди, насолоджувалося солодкими дитячими снами...

В історії цієї сім'ї не було нічого особливого — все як по писаному: взаємні звинувачення, зради, розчарування. Ну і, звичайно, через деякий час, в результаті моїх візитів, маленьке біляве янголятко почало хворіти. То батько, то матір забирали дитину у лікарню, залишаючи помешкання на деякий час. Але кожного разу, коли вони поверталися, я продовжувало свою роботу.

Горе або згуртовує сім'ю, або ще більше її руйнує. Це подружжя перевірки на міцність не витримало і стосунки з брязкотом розвалилися. Мужчина переїхав до коханки, жінка залишилася з хворою дитиною.

Ви запитаєте, чи не жаль мені маленьких дітей — адже вони начебто в нічому ще не винні? Та ні, не жаль. То людська доля — звітувати не лишень за свої вчинки. Хоча навіть за свої дії більшість людей за одне своє життя так і не в змозі навчитися відповідати.

Далі все деякий час йшло за класичною схемою — дитя чахло, жінка побивалася. Її смуток годував мене, а от дитячі сни вже не були такими соковитими, як на початку.

Проте далі щось пішло не так. Жіночка, аби не з'їхати з глузду вдарилася — ви не повірите — у всілякі езотеричні вчення. Вона навіть приводила додому ворожку... Я не знало, чи була вона справжня, чи звичайна шарлатанка, тому вирішило не спокушати долю - перечекало ту зустріч в своєму улюбленому Клові, - промовило Жабуриння і вмовкло, задумавшись про щось своє. Однак за хвильку мовило знов:

- Якщо ви очікуєте бурхливе продовження історії, то дарма. Хвороба маленької дівчинки, з якої я сумлінно тягнуло сили щоночі, посилилася, і жінка вкотре поклала її до лікарні. Сама ж матір стала з'являлася дома все рідше. Я вже не бачило сенсу щоденно чекати на їх появу у тому помешканні і знову виповзло на вулицю — по нову жертву. Чоловіка, що так брутально зі мною повівся, я з того часу теж не бачило.