Карпати, 1901 рік

Тут було добре у всіх розуміннях цього слова. Немає того шуму й гаму, який є у Львові, немає батьківського контролю та тиску, через який вона тут опинилася.

Переїхати жити на край цього села було спонтанним рішенням. Батьки змушували її вийти заміж. Цього вона не хотіла, навіть пробувала протистояти батькам. Але усі її намагання були марними. Та вона й не сильно намагалася щось змінити. У якісь момент вона було змирилася з неминучістю, як згадала про дядька Петра, що разом зі своєю дружиною жив на краю Карпатського села, улітку щодня ходив та збирав трави, робив настоянки, а взимку продавав їх.

У ту ніч вона довго милувалася пуп’янками сливи. Дерево от-от мало зацвісти. Дівчина тихо плакала. Потім сиділа у батьковій бібліотеці, ходила зі свічкою у руках між стелажами, брала якусь книгу, декілька секунд гортала, а тоді ставила на місце та прямувала до наступної. Інколи вона тримала книгу розгорнутою трохи довше, перечитувала якісь рядки. Їй не хотілося покидати батьківський будинок ось так, але тут на неї нічого не чекало. Хоча ні. На неї чекали тяжкі дні жінки з чоловіком, якого вона не кохала, якого зовсім не знала. Його постать була для неї бридкою. Усе у раз робилося неприємним, коли той чогось торкався, навіть м’які, вишиті мамою рушники робилися немилими.

Найгіршим у цій ситуації було те, що вона нікого не мала у Львові, кому можна було б поплакатися. Вона була сама одна, замикалася у своїй кімнаті та читала. Книги були її єдиним спасінням.

З дому тоді ще сімнадцятирічна Божена утекла вночі, декілька годин вешталася Львовом, а коли сонце тільки визирнуло з-за горизонту, сіла на потяг. Завжди м’який Львів тоді видався їй кам’яним, холодним, байдужим. У дорогу вона брала мінімум речей, щоб нести було не тяжко. Грошей теж було не багато. Але тоді головним було дотягнути до будиночка дядька Петра. Увечері вона надіслала йому лист, та тут же зрозуміла, що не потрібно було його надсилати. Бо якщо дядько Петро відповість, то батьки прочитають його листа. Вона сама швидше до нього доїде.

Дядько Петро був здивований бачити Божену у себе на подвір’ї, бо та усього лише кілька днів тому приїздила до нього разом зі своєю матір’ю. Почувши втомлений Боженин голос, на ґанок вибігла Ксеня, Петрова дружина. Її відразу посадили за стіл, нагодували, Божена усе розповіла. Слізно благала, щоб Петро не відвіз її назад у Львів. І він погодився, дозволив Божені залишитися. І від батьків її ховав.

З того дня минуло понад рік. Божена тепер була щасливою. Вона не тільки займалася рослинами, як і мріяла, у цьому селі у неї з’явилися друзі. Зараз саме була ніч. Повня. Усе було добре видно, навіть без ліхтаря. Божена вийшла з дому та попрямувала до лісу. За цей рік вона встигла його вивчити як свої п’ять пальців.

Уперше вона опинилася тут, коли була ще зовсім малою. Їй тоді роки два було. Оту першу прогулянку Карпатським лісом вона запам’ятає на все життя. Отой запах, співи пташок, могутні, старі та високі дерева причарували маленьку Божену з першого погляду. Вечорами дядько Петро розповідав легенди Карпатського лісу. І дівчинка слухала їх з роззявленим ротом. Ті історії вкарбувалися у її пам'ять на все життя.

Зараз вона йшла вузенькою стежкою. Ліс обступав її з усіх боків. Деякі люди, що приїжджали сюди, казали, що бояться його. А Божена не боялася. За цей рік вона навчилася не боятися його, розуміти. Її увагу привернула квітка звіробоя. Навіть уночі вона упізнала його. Місячне сяйво пробивалося крізь дерева та падало прямісінько на п’ять жовтих, видовжених пелюсток. Божена схилилася над квіткою, простягла руку, щоб зірвати.

‒Не рви, ‒ лунає у Божени за спиною. Вона відсапнула руку, ледь не впала назад. Серце забилося частіше. – Не рви.

Божена розвертається. Хто ж то міг би бути тут у таку пору? Перед нею стояла дівчина, убрана у довгу білу сорочку, і у неї було довге та біле волосся, у яке вплетені квіти.

«Мавка», ‒ промайнуло у Божениній голові.

‒ Чом ти квіти рвеш? – питає вона, простягаючи руки до квітки та пестячи її пелюстки.

‒ А що тут такого? Се звіробій, він лікує захворювання шлунку та кишківнику, біль у голові, бронхіт, сухоти.

‒ То я тебе знаю. Ти часто сюди по трави ходиш, на краю села живеш.

‒ А ти тоді хто?

Мавка відірвала погляд від квітки, підняла на Божену очі. Від того погляду дівчині стало не по-собі, вона хотіла втекти, але мавка її б не пустила.

‒ Я мавка. Ходімо зі мною.

‒ Куди?

‒ Та до моїх сестриць же!

Мавка схопила Божену за руку, звернула зі стежки, та потягнула вглиб лісу. А дівчина нічого й сказати не встигла. У неї перехопило подих від холодної мавчиної руки, від її довгого, заквітчаного волосся, від тої легкості, я якою вона ступала по землі.

‒ Сестро, хто це?

З-за дерев визирає іще одна дівчина, схожа на мавку.

‒ Я подругу нам привела! – вигукує та, що тримала Божену за руку.

‒ А як ж звати твою подругу? – мавка підходить ближче, та розглядає супутницю своєї подруги.

‒ Йой! Та я навіть і не спитала! То як тебе звати?

‒ Я Божена, ‒ відповідає дівчина після маленької паузи.

Мавки ж, почувши відповідь, посміхнулися.

Тишу розрізало вовче виття.

- Тікаймо! – вигукує мавка, та хапає Божену за руку. – Сьогодні ж повня!

‒ Вовкулаки! – вигукує друга, і вони разом біжать вглиб лісу. 

«Я пропала», ‒ подумалось Божені. За руки її тримали мавки, вони швидко бігли, вели її за собою. А Божена й не відставала.

Вони бігли лісом. Прохолодне повітря лоскотало обличчя, шаруділа трава під ногами. Вовче виття лунало з усіх боків. Вона ніколи б не подумала, що вовкулаки та мавки існують насправді. Якщо є вони, то є й інші створіння. Божена й не здогадувалася, що паралельно може існувати два світи: людський і міфічний. Дитиною вона мріяла зустріти мавку. Хотіла здалеку подивитися на неї, але не більше. А зараз вона тримає двох мавок за руки, та вони разом кудись біжать.

У далині замиготіли вогники. Що ближче вони підбігали, то яскравіше вони сяяли.